— Він усе знає,— сказала Марія Дмитрівна, показуючи на П'єра і звертаючись до Наташі.— Нехай він тобі скаже, чи правду я говорила.
Наташа, як підстрілений, загнаний звір спостерігає наближення собак та мисливців, дивилась то на Марію Дмитрівну, то на П'єра.
— Наталіє Іллівно,— почав П'єр, опустивши очі з почуттям жалю до неї і з огидою до тієї операції, яку він мав робити,— правда це чи не правда — для вас повинно бути однаково, бо...
— То це неправда, що він жонатий?
— Ні, це правда.
— Він жонатий був і давно? — спитала вона.— Слово честі? П'єр дав їй слово честі.
— Він ще тут? — спитала вона швидко.
— Так, я його щойно бачив.
Вона, очевидно, була неспроможна говорити і робила руками знаки, щоб ішли від неї.
XX
П'єр не залишився обідати, а зараз же вийшов з кімнати і поїхав*. Він поїхав розшукувати по місту Анатоля Курагіна, від думки про якого тепер уся кров у нього приливала до серця, і йому важко було переводити дух. На горах, у циганів, у Сото-пепо — його не було. П'єр поїхав до клубу. В клубі все йшло своїм звичаєм: гості, з'їхавшись обідати, сиділи групами і здо-ро&алися з П'єром і розмовляли про міські новини. Лакей, привітавши його, повідомив, знаючи П'єрові знайомства і звички, що місце для нього залишено у маленькій їдальні, що князь Михайло Захарович у бібліотеці, а Павло Тимофійович не приїжджали ще. Один з П'єрових знайомих серед розмови про погоду спитав його, чи чув він, що Курагін викрав Ростову, як говорять у місті, чи правда це? П'єр, засміявшись, сказав, що це нісенітниця,, бо він зараз оце від Ростових. Він питав усіх про Анатоля; йому сказав один, що не приїжджав ще, другий, що він обідатиме тут сьогодні. П'єру чудно було дивитися на цю спокійну, байдужу юрму людей, яка не знала того, що робилося в нього в душі. Він пройшовся по залі, почекав, поки всі з'їхались, і, не дочекавшись Анатоля, не сів обідати, а поїхав додому.
Анатоль, якого він шукав, сьогодні обідав у Долохова і ра^ дився з ним про те, як виправити зіпсовану справу. Йому зда^ валося, що конче треба побачитися з Ростовою. Увечері він поїхав до сестри, щоб переговорити з нею, в який спосіб влаштувати це побачення. Коли П'єр, марно об'їздивши всю Москву, повернувся додому, камердинер повідомив його, що князь Анатолій Васильович у графині. Вітальня графині була повна гостей.
П'єр, не здороваючись з дружиною, якої він не банив після приїзду (вона більше, ніж будь-коли, ненависна була йому в цю хвилину), увійшов до вітальні і, побачивши Анатоля, підійшов до нього.
— Ah, Pierre,— сказала графиня, підходячи до чоловіка.— Ти не знаєш, у якому становищі наш Анатоль...— Вона зупинилася, побачивши в низько опущеній голові чоловіка, у його блискучих очах, у його рішучій ході той страшний вираз люті і сили, який вона знала і відчула на собі після його дуелі з Доло-ховим.
— Де ви — там розпуста, зло,— сказав П'єр до дружини.— Анатолю, ходімо, мені треба поговорити з вами,— промовив він по-французькому.
Анатоль оглянувся на сестру і слухняно встав, готовий іти за П'єром.
П'єр, узявши його за руку, шарпнув до себе і рушив до дверей.
— Si vous vous permettez dans mon salon 1,— пошепки промовила Елен; але П'єр, не відповідаючи їй, вийшов з кімнати.
Анатоль ішов за ним своєю звичайною, бравою ходою. Але на обличчі в нього було помітно занепокоєння.
Ввійшовши до свого кабінету, П'єр зачинив двері і звернувся до Анатоля, не дивлячись на нього.
* — Ви обіцяли графині Ростовій одружитися з нею?'* хотіли викрасти її?
— Дорогий мій,— відповів Анатоль по-французькому (як і точилася вся розмова),'—я не вважаю себе зобов'язаним відповідати на допити, чинені в такому тоні.
Обличчя у П'єра, і до цього бліде, перекосилося від .люті. Він схопив своєю великою рукою Анатоля за ксмір мундира і став трусити ним з боку на бік доти, поки обличчя в Анатоля не набрало достатнього виразу страху.
— Коли я кажу, що мені треба говорити з вами...— повторив П'ф.
— Ну що, це дурощі. Га? — сказав Анатоль, обмацуючи одірваного з сукном ґудзика від коміра.
— Ви негідник і мерзотник, і не знаю; що мене стримує від приємності розчерепити вам голову ось цим,— казав П'єр, висловлюючись так штучно тому, що він говорив по-французькому.
і — Якщо ви дозволите собі в моїй вітальні,
Він взяв у руку важке прес-пап'є, погрозливо підняв і зараз же квапливо поклав його на місце.
— Обіцяли ви їй одружитися?
— Я, я, я не думав; а втім, я ніколи не обіцяв, бо... П'єр перебив його.
— Є у вас листи її? Є у вас листи? — повторив П'єр, підступаючи до Анатоля.
Анатоль глянув на нього і зараз же, встромивши руку до кишені, витягнув бумажника.
П'єр узяв поданого йому листа і, відштовхнувши стола, що стояв на його дорозі, повалився на диван.
— Je ne serai pas violent, ne craignez rien *,— сказав П'єр, відповідаючи на зляканий Анатолів жест.— Листи — раз,— сказав П'єр, наче повторюючи урок для самого себе.— Друге,— по хвилинній мовчанці говорив він далі, знову встаючи і починаючи ходити,— ви завтра повинні виїхати з Москви. , *
— Але ж як я можу,..
— Третє,— не слухаючи його, продовжував П'єр,— ви ніколи ні слова не повинні говорити про те, що було між вами і графинею. Цього, я знаю, я не можу заборонити вам, але, коли у вас є іскра совісті...— П'єр кілька разів мовчки пройшов по кімнаті. Анатоль сидів біля столу і, насупившись, кусав собі губи.
— Ви не можете не зрозуміти, нарешті, що крім вашого задоволення є щастя, спокій інших людей, що ви занапащуєте ціле життя лише тому, що вам хочеться повеселитись. Забавляйтеся з жінками, схожими на мою дружину,— з йими ви маєте право, вони знають, чого ви хочете від них. Вони озброєні проти вас тим самим досвідом розпусти; але обіцяти дівчині одружитися з нею... обдурити, викрасти... Як ви не розумієте, що це так само підло, як побити старика чи дитину!..
П'єр замовк і глянув на Анатоля уже не гнівним, а запитливим поглядом.
— Цього я не знаю. Га? — сказав Анатоль, підбадьорюючись у міру того, як П'єр переборював свій гнів.— Цього я не знаю і знати не хочу,— сказав він, не дивлячись на П'єра і з легким тремтінням нижньої щелепи,— але ви сказали мені такі слова: підло і таке інше, яких я, comme un homme d'honneur2, нікому не дозволю.