З вечора, на останньому переході, було одержано наказ, що головнокомандуючий оглядатиме полк на поході. Хоч слова наказу і здалися неясними полковому командирові і виникло питання, як розуміти слова наказу: в похідній формі чи ні? ~ в раді батальйонних командирів було вирішено представити полк у парадній формі на тій підставі, що завжди краще перекланя-тися, ніж недокланятися. І солдати, після тридцятиверстного переходу, не склепляли очей, цілу ніч лагодилися, чистились; ад'ютанти й ротні розраховували, відчисляли; і на ранок полк, замість розтягненої, безладної юрми, якою він був напередодні на останньому переході, являв собою струнку масу в дві тисячі людей, з яких кожен знав своє місце, свою справу, з яких на кожному кожен ґудзичок і поясок були на своєму місці і блищали чистотою. Не тільки зовнішнє було справне, а якби забажалося головнокомандуючому заглянути під мундири, то на кожному він побачив би чисту сорочку і в кожному ранці знайшов би узаконену кількість речей, "шильце і мильце", як кажуть солдати. Була лише одна річ, щодо якої ніхто не міг бути спокійним. Це було взуття. Більше як у половини людей чоботи були подрані. Але це сталося не з вини полкового командира, бо, незважаючи на неодноразові вимоги, йому не було видано товару від австрійського відомства, а полк пройшов тисячу верст.
Полковий командир був літній, сангвінічний, з сивуватими вже бровами й бакенбардами генерал, опасистий і широкий більше від грудей до спини, ніж від одного плеча до другого. На ньому був новісінький, із злежаними складками мундир і густі золоті еполети, які ніби не донизу опускали, а піднімали вгору його гладкі плечі. Полковий командир мав вигляд людини, яка щасливо здійснює одну з найурочистіших справ життя. Він походжав перед строєм і, походжаючи, подригував за кожним кроком, трошки згинаючись у спині. Видно було, що полковий командир милується своїм полком, тішиться ним, і що всі його сили душевні заполонені тільки полком; але, незважаючи на те, його подригуюча хода неначе говорила, що, крім воєнних інтересів, у душі його чимале місце посідають інтереси громадського побуту і жіноцтво.
— Ну, батечку Михайле Митровичу,— звернувся він до одного батальйонного командира (батальйонний командир, усміхаючись, подався вперед; видно було, що вони були щасливі),— дізнались сьогодні вночі почім фунт лиха. Проте, здається, нічого, полк не з поганих... Га?
Батальйонний командир зрозумів веселу іронію і засміявся.
— І на Царициному Лузі з поля не прогнали б.
— Що? — сказав командир.
У цей час на дорозі з міста, по якій розставлено було махальних, з'явилися два вершники. Це були ад'ютант і козак, який їхав ззаду.
Ад'ютанта було прислано з головного штабу потвердити полковому командирові те, що було сказано невиразно в учорашньому наказі, а саме — що головнокомандуючий хотів бачити полк цілком у тому самому стані, в якому він ішов — у шинелях, у чохлах, без усякого підготування.
До Кутузова напередодні прибув член гофкрігсрата з Відня з пропозиціями й вимогами іти якнайшвидше на.з'єднання з армією ерцгерцога Фердінанда та Мака, і Кутузов, не вважаючи вигідним це з'єднання, в числі інших доказів на користь своєї думки мав намір показати австрійському генералові той сумний стан, в якому приходили війська з Росії. З цією метою він і хотів виїхати назустріч полкові, так що, чим гірше було б становище полку, тим приємніше було б це головнокомандуючому. Хоч ад'ютант і не знав цих подробиць, проте він передав полковому командирові неодмінні вимоги головнокомандуючого, щоб люди були в шинелях і в чохлах і що в противному разі головнокомандуючий буде незадоволений.
Вислухавши ці слова, полковий командир опустив голову, мовчки ривком підняв плечі і сіангвінічним жестом розвів руками.
— Наробили діла! — промовив він.— От я вам казав, Михаиле Митровичу, що на поході, то в шинелях,— докірливо звернувся він до батальйонного командира.— Ах, боже мій! —додав він і рішуче виступив уперед.— Панове ротні командири! — крикнув він голосом, звичним до команди.— Фельдфебелів!.. Чи скоро завітають? — звернувся він до приїжджого ад'ютанта з виразом шанобливої чемності, що очевидно стосувалася особи, про яку йшлося.
— Через годину, я гадаю.
— Встигнемо переодягти?
— Не знаю, генерале...
Полковий командир сам підійшов до рядів і розпорядився переодягатися знову в шинелі. Ротні командири розбіглися по ротах, фельдфебелі заметушилися (шинелі були не зовсім справні), і в ту ж мить заколивалися, розтяглися і гомоном загуділи досі правильні, мовчазні чотирикутники. З усіх боків відбігали й підбігали солдати, підкидали ззаду плечем, через голову перетягали ранці, знімали шинелі і, високо піднімаючи руки, втягали їх у рукави.
За щогодини все знову стало на своє місце, тільки чотирикутники зробилися сірими з чорних. Полковий командир знову подригуючою ходою вийшов перед полк і здалеку оглянув його.
— А це що? що це? — вигукнув він, зупиняючись.— Командира третьої роти!..
— Командир третьої роти до генерала! командира до генерала, третьої роти до командира!..— залунали голоси по рядах, і ад'ютант побіг розшукувати офіцера, який забарився.
Коли звуки старанних голосів, що перебріхували, вигукуючи вже "генерала до третьої роти", дійшли за призначенням, викликаний офіцер з'явився з-за роти і, хоч був він людиною вже літньою і не мав звички бігати, риссю попростував, незграбно зашпортуючись носками, до генерала. Капітанове обличчя виявляло неспокій школяра, якому кажуть відповісти невивчений урок. На червоному (очевидно від нездержливості) обличчі виступали плями, і рот не знаходив положення. Полковий командир з ніг до голови оглядав капітана, поки він, захекавшись, підходив, у міру наближення стримуючи крок.
— Ви скоро людей у сарафани повбираєте! Це що? — крикнув полковий командир, виставляючи нижню щелепу й показуючи в рядах третьої роти на солдата в шинелі кольору фабричного сукна, що відрізнялась від інших шинелей.— Самі де були? Очікується головнокомандуючий, а ви відходите від свого місця? Га?.. Я вас навчу, як на огляд солдатів у козакини одягати!.. Га?