3 — Що за мила особа, ця маленька княгиня!
4 — Дуже ласкаво з вашого боку, мосьє П'єр, що ви приїхали одвідати бідолашну хвору.
співрозмовницю, якій треба було від нього йти. Він, нагнувши голову й розставивши великі ноги, почав доводити Анні Павлівні, чому він гадав, що план абата був химерою.
— Ми згодом поговоримо,— сказала Анна Павлівна, усміхаючись.
І позбувшись молодика, який не вміє жити/ вона повернулася до своїх занять господині дому і далі прислухалася і приглядалася, готова дати допомогу на той пункт, де слабшала розмова. Як господар прядильні, посадивши робітників по місцях, походжає по підприємству, помічаючи нерухомість чи незвичний, скрипучий, занадто голосний звук веретена, квапливо йде, стримує або пускає його в належний хід,— так і Анна Павлівна, походжаючи по своїй вітальні, підходила до замовклого чи до занадто гомінливого гуртка і одним словом або переміщенням знову заводила рівномірну, пристойну розмовну машину. Але серед цих турбот весь час видно було в ній особливий страх за П'ера. Вона заклопотано поглядала на нього тоді, як він підійшов послухати, що говорилося коло Мортемара, і відійшов до другого гуртка, де говорив абат. Для П'ера, вихованого за кордоном, цей вечір Анни Павлівни був першим, який він бачив у Росії. Він знав, що тут зібрано всю інтелігенцію Петербурга, і в нього, як у дитини в крамниці іграшок, розбігалися очі. Він усе боявся пропустити розумні розмови, які він може почути. Спостерігаючи впевнені й витончені вирази облич зібраних тут людей, він усе чекав чогось особливо розумного. Нарешті, він підійшов до Моріо. Розмова здалася йому цікавою, і він зупинився, чекаючи нагоди висловити свої думки, як це люблять молоді люди.
III
Вечір Анни Павлівни було пущено. Веретена з різних боків рівномірно і не змовкаючи фурчали. Крім ma tante, біля якої сиділа лише одна літня дама зі сплаканим, худим обличчям, трохи чужа у цьому блискучому товаристві, товариство розбилося на три гуртки. В одному, здебільшого чоловічому, центром був абат; у другому, молодому — красуня-княжна Елен, дочка князя Василя, і гарненька рум'яна, занадто повна як на свою молодість, маленька княгиня Волконська. У третьому — Морте-мар і Анна Павлівна.
Віконт був миловидий, з м'якими рисами і прийомами, молодик, який, видно, вважав себе знаменитістю, але, бувши добре вихованим, скромно дозволяв користатися собою тому товариству, в якому він перебував. Анна Павлівна, очевидно, вгощала ним своїх гостей. Як добрий метр-д'отель подає як щось надприродно-чудове той шматок яловичини, що його їсти не захочеться, коли побачити його на брудній кухні, так нинішнього вечора Анна Павлівна сервірувала своїм гостям спочатку віконта, потім абата, як щось надприродно-витончене. В гуртку Мортемара заговорили відразу про вбивство герцога Енгієн-ського. Віконт сказав, що герцог Енгієнський загинув через свою великодушність і що були особливі причини Бонапартової злості.
— Ah! voyons. Contez-nous cela, vicomte1,—• сказала Анна Павлівна, з радістю почуваючи, як чимсь à la Louis XV2 віяло від цієї фрази,— contez-nous cela, vicomte.
Віконт уклонився на знак покірності і чемно усміхнувся. Анна Павлівна зробила біля віконта коло й запросила всіх слухати його оповідання.
— Le vicomte a été personnellement connu de monseigneur3,— шепнула Анна Павлівна одному.—Le vicomte est un parfait conteur4,—промовила вона до другого.—Comme on voit l'homme de la bonne compagnie5, — сказала вона до третього; і віконта було подано товариству в найкращому і найвигіднішому для нього світлі, як ростбіф на гарячому блюді, посиланий зеленню.
Віконт хотів уже почати своє оповідання і тонко усміхнувся.
— Переходьте сюди, chère Hélène6,— сказала Анна Павлівна до красуні-княжни, яка сиділа віддалік, становлячи центр іншого гуртка.
Княжна Елен усміхалася; вона встала з тією ж незмінною усмішкою цілком вродливої жінки, з якою вона ввійшла до вітальні. З легким шелестом своєї білої бальної роби, оздобленої плющем та мохом, виблискуючи білістю плечей, глянсом волосся та брильянтів, вона пройшла поміж чоловіками, які розступилися, і прямо, не дивлячись ні на кого, але всім усміхаючись і ніби люб'язно даючи кожному право любуватися красою свого стану, повних плечей, дуже відкритих за тодішньою модою грудей і спини, неначе вносячи з собою пишноту балу, підійшла до Анни Павлівни. Елен була така гарна, що не тільки не було помітно в ній і тіні кокетства, а, навпаки, їй неначе совісно було за свою безсумнівну і занадто сильно й переможно діючу красу. Вона неначе бажала й не могла послабити вплив своєї краси.
— Quelle belle personnel7— казав кожен, хто бачив її. Неначе вражений чимсь незвичайним, віконт знизав плечима і опустив очі в той час, як вона сідала перед ним і осявала і його все тією ж незмінною усмішкою.
— Madame, je grains pour mes moyens devant un pareil auditoire8,—сказав він, нахиляючи з усмішкою голову.
1 — Ах, до речі! Розкажіть нам це, віконте,
2 що нагадує Людовіка XV
3 — Віконт був особисто знайомий з герцогом,
4 — Віконт чудово вміє розповідати,
5 — Як відразу видно людину хорошого товариства,
6 люба Елен,
7 — Яка красуня!
8 — Я, далебі, побоююсь за своє вміння перед такою аудиторією,
Княжна сперла ліктем свою відкриту повну руку на столик не визнала за потрібне що-небудь сказати. Вона усміхаючись чекала. Під час усієї розповіді вона сиділа рівно, поглядаючи зрідка то на свою повну гарну руку, що легко лежала на столі, то на ще кращі груди, на яких вона поправляла брильянтове кольє; оправляла кілька разів складки своєї сукні і, коли оповідання справляло враження, оглядалася на Анну Павлівну і зараз же прибирала того самого виразу, що був на обличчі у фрейліни, а потім знову заспокоювалася в осяйній усмішці. Слідом за Елен перейшла й маленька княгиня від чайного столу.
— Attendez-moi, je vais prendre mon ouvrage1,— промовила вона.—Voyons, à quoi pensez-vous?—звернулася вона до князя Іполита,— Apportez-moi mon ridicule2.
Княгиня, усміхаючись і розмовляючи з усіма, раптом зробила перестановку і, вмостившись, весело причепурилася.