— Сюди на половину княжен? — спитала Анна Михайлівна одного з них.
— Сюди,— відповів лакей сміливо, на повний голос, неначе тепер усе вже було можна,— двері ліворуч, матінко.
— Може, граф не кликав мене,— сказав П'єр, вийшовши на площадку,— я пішов би до себе.
Анна Михайлівна зупинилася, щоб порівнятися з ҐІ'єром.
— Ah, mon ami! — сказала вона з тим самим жестом, як вранці з сином, доторкуючись до його руки: — croyez, que je souffre, autant que vous, mais soyez homme l.
— Справді, я піду? — спитав П'єр, лагідно крізь окуляри дивлячись на Анну Михайлівну.
— Ah, mon ami, oubliez les torts qu'on a pu avoir envers vous, pensez que c'est votre père... peut-être à l'agonie.— Вона зітхнула.—Je vous ai tout de suite aimé comme mon fils. Fiez vous à moi, Pierre. Je n'oublierai pas vos intérêts2.
П'єр нічого не розумів; знову йому ще певніше здалося, що все це так повинно бути, і він слухняно пішов за Анною Михайлівною, яка вже відчиняла двері.
Двері виходили в передпокій чорного ходу. В кутку сидів старий слуга княжен і плів панчоху. П'єр ніколи не був на цій половині, навіть не передбачав існування таких покоїв. Анна Михайлівна спитала дівчину, яка з графином на підносі випередила їх (назвавши її любою і голубонькою), про здоров'я княжен і потягла П'єра далі кам'яним коридором. З коридора перші двері ліворуч вели в жилі кімнати княжен. Покоївка, з графи
1 — Ах, голубчику мій, повірте, я страждаю не менш за вас, але будьте мужчиною.
2 — Забудьте, друже мій, у чому були проти вас несправедливі, подумайте, що це ваш батько... можливо, при смерті. Я відразу полюбила вас, як сина... Довіртеся мені, П'єр. Я не забуду ваших інтересів.
ном, поспішаючи (як і все робилося поспіхом у цю хвилину в цьому домі) не зачинила дверей, і П'єр з Анною Михайлівною, проходячи мимо, заглянули ненароком у ту кімнату, де, розмовляючи, сиділи близько одне від одного старша княжна з князем Василем. Побачивши Анну Михайлівну і П'єра, князь Василь зробив нетерплячий рух і відкинувся назад; княжна схопилася і відчайдушним жестом з усієї сили грюкнула дверима, зачиняючи їх.
Жест цей так не пасував до повсякчасного спокою княжни, вираз страху на обличчі в князя Василя був такий невластивий його поважності, що П'єр, зупинившись, запитливо крізь окуляри подивився на свою керівницю. Анна Михайлівна не виявила подиву, вона тільки ледь усміхнулась і зітхнула, наче показуючи, що всього цього вона чекала.
— Soyez homme, mon ami, c'est moi qui veillerai à vos intérêts ],— сказала вона y відповідь на його погляд і ще швидше пішла коридором.
П'єр не розумів, у чому річ, і ще менше — що означало veiller à vos intérêts2, але він розумів, що все це так повинно бути. Коридором вони вийшли в напівосвітлену залу, що прилягала до приймальні графа. Це була одна з тих холодних і розкішних кімнат, які знав П'єр з парадного ґанку. Але й у цій кімнаті посередині стояла порожня ванна й було розлито воду ло килиму. Назустріч їм вийшли навшпиньки, не звертаючи на них. уваги, слуга й паламар з кадилом. Вони ввійшли до знайомої П'єру приймальні з двома італійськими вікнами, з виходом у зимовий сад, з великим бюстом і з портретом Катерини на весь зріст. Усі ті самі люди, майже в тих самих позах, сиділи, перешіптуючись, у приймальні. Усі, змовкнувши, оглянулись на Анну Михайлівну з її сплаканим, блідим обличчям і на товстого, великого П'єра, який, опустивши голову, слухняно йшов за нею.
На обличчі в Анни Михайлівни виявилась свідомість того, що вирішальна хвилина настала; вона, з прийомами ділової петербурзької дами, ввійшла до кімнати, не відпускаючи від себе П'єра, ще сміливіше, ніж уранці. Вона почувала, що приймуть її неодмінно, бо вона веде за собою того, кого бажав бачити вмираючий. Бистрим поглядом оглянувши всіх присутніх у кімнаті і помітивши графового сповідача, вона, не то що зігнувшись, а зробившись раптом меншою на зріст, дрібною інохіддю підпливла до сповідача й шанобливо прийняла благословення однієї, потім другої духовної особи.
— Хвалити бога, що встигли,— сказала вона духовній особі,— ми всі, рідні, так боялися. Ось цей молодик— графів син,— додала вона тихіше.— Жахлива хвилина!
1 — Будьте мужчиною, друже мій, а я вже буду пильнувати ваших інтересів,
2 пильнувати його інтересів,
Промовивши ці слова, вона підійшла до лікаря.
— Cher docteur,— сказала вона до нього,— ce jeune homme est le fils du comte... y a-t-il de Pespoir? l.
Лікар мовчки, швидким порухом звів угору очі і плечі. Анна Михайлівна точнісінько таким самим рухом звела плечі й очі, майже заплющивши їх, зітхнула і відійшла від лікаря до П'єра. Вона особливо шанобливо й ніжно-сумовито звернулася до П'єра.
— Ayez confiance en sa miséricorde!2 — сказала вона до нього і, показавши йому диванчика, щоб сісти почекати її, сама нечутно попростувала до дверей, на які всі дивилися, і слідом за ледве чутним звуком цих дверей зникла за ними.
П'єр, поставивши собі в усьому слухати своєї керівниці, рушив до диванчика, якого вона йому показала. Тільки-но Анна Михайлівна зникла, він помітив, що погляди всіх присутніх у кімнаті більше ніж із цікавістю і співчуттям спрямувалися на нього. Він помітив, що всі перешіптувались, показуючи на нього очима ніби зі страхом і навіть із догідливістю. До нього виявляли пошану, якої раніш ніколи не виявляли: невідома йому дама, яка розмовляла з духовними особами, лідвелася з свого місця й запропонувала йому сісти, ад'ютант підняв рукавичку, яку упустив П'єр, і подав йому; лікарі шанобливо замовкли, коли він проходив повз них, і зійшли набік, щоб дати йому місце. П'єр хотів спочатку сісти на інше місце, щоб не турбувати дам, хотів сам підняти рукавичку і обійти лікарів, які й зовсім не стояли на дорозі; але він раптом відчув, що це було б непристойно, він відчув, що він нинішньої ночі є особа, яка зобов'язана вчинити якийсь страшний і всіма очікуваний обряд, і що тому він повинен був приймати від усіх послуги. Він прийняв мовчки рукавичку від ад'ютанта, сів на місце дами, поклав свої великі руки на симетрично виставлені коліна, в наївній позі єгипетської статуї, і вирішив сам собі, що все це саме так повинно бути і що йому нинішнього вечора, для того, щоб не розгубитися й не наробити дурниць, не слід діяти на свій розсуд, а треба цілком віддати себе на волю тих, що керують ним.