— Добра вода! — сказав він, утираючи губи, — тут би можна й відпочити.
— Ні, краще втікаймо далі: чого доброго, буде погоня.
Ці слова роздалися над його вухами. Він озирнувся — перед ним стояв Явтух.
"Чи не чортів Явтух! — спересердя подумав собі філозоф. — Узяв би я тебе, та за ноги... І бридку твою пику, і все, що тільки є на тобі, побив би дубовою палюгою".
— Нащо було робити такий гак? — продовжував Явтух. — Куди краще було податися стежкою, де я йшов: просто повз конюшні. Та ще й сурдута шкода. А сукно добряче! По чому платив за аршин? Ну що ж, погуляли добряче, пора й додому.
Філозоф, почухуючись, поплентався за Явтухом. "Тепер триклята відьма завдасть мені пфейферу! — подумав він. — А втім, що це я справді? Чого мені боятись? Хіба я не козак? Читав же дві ночі, поможе Бог і на третю. Десь-то клята відьма не мало гріхів накоїла, що нечиста сила так за неї обстала".
Так розмірковував він, ступаючи на панський двір. Підбадьоривши себе такими розмислами, він упросив Дороша, який з поблажливості ключника мав часом приступ до панських льохів, роздобути сулію сивухи, і двоє друзяк, сівши під повіткою, висушили щось із піввідра, аж філозоф, зненацька зірвавшись на ноги, загорлав:
— Гей, музик сюди! Щоб мені були музики! — і, не діждавшись музик, пішов серед подвір'я, на току, садити тропака. Так танцював він доти, що вже час було й полуднувати, і челядь, яка була обступила його, як то заведено в таких випадках, колом, плюнула по всьому й розійшлася геть, сказавши:
— Ото як довго танцює чолов'яга!
Врешті філозоф там таки й ліг спати, і лише добрий цебер холодної води зміг розбурхати його до вечері. За вечерею він гомонів про те, що то є козак і як повинен він не боятися нічого в світі.
— Пора, — сказав Явтух, — підемо.
"Шпичка тобі в язик, проклятий кнуре!" — подумав собі філозоф і, звівшись на ноги, сказав:
— Ходім!
Ідучи дорогою, філозоф безперестану озирався на всі боки і пробував завести розмову зі своїми провідниками. Та Явтух мовчав; навіть Дорош став небалакучий. Ніч була, як у пеклі. Вовки завивали десь здаля цілою тічкою, і навіть собаче гавуління було якесь страшне.
— Здається мені, наче б то щось не таке виє: то не вовк, — сказав Дорош.
Явтух мовчав. Філозоф не знав, що й відповісти. Вони прийшли до церкви і ступили під її ветхе дерев'яне склепіння, що показувало, як мало дбав володар маєтку про Бога та про душу свою. Явтух із Дорошем, як і раніше, подалися назад, і філозоф лишився наодинці.
Все було так само, все являло ту ж загрозливо-знану картину. Він на хвильку спинився. Посередині так само нерухомо стояла домовина жахнющої відьми.
— Не злякаюсь; їй-богу, не злякаюсь! — сказав він і, вже звикле обвівши себе колом, почав пригадувати усі свої закляття. Тиша залягала моторошна; свічі тріпотіли і затоплювали світлом усю церкву. Філозоф перегорнув одного листка, далі перегорнув другого і завважив, що він читає геть не те, що написано в книзі. Вжахнувшись, перехрестився він і почав співати. Це трохи підбадьорило його; читання налагодилось, і листки перегортались один за одним.
Коли це серед тиші тріснувши, розкололось залізне віко на труні і підвівся мрець. Ще страхітніший він був, ніж першого разу. Зуби його страшно клацали ряд об ряд, судомно затіпались йому губи, і, моторошно повискуючи, він вивергнув із себе закляття. Вихор знявся по церкві, попадали на землю ікони, посипалися згори на землю розбиті шиби з вікон. Двері зірвалися з одвірків, і незліченна сила страховищ влетіла у церкву Божу. Страхітливий шум від крил та від дряпання кігтів наповнив усю церкву. Все літало й шугало, шукаючи філозофа.
Хомі вивітрився з голови залишок хмелю. Він лише хрестився та, плутаючись, читав молитви. І разом з тим чув, як нечиста сила метушилася довкола нього, ледве не черкаючи його краями крил та бридких хвостів. Не мав він духу роздивитися на них; бачив тільки, як на всю стіну стояло якесь велетенське страховисько у своєму довжелезному розпатланому волоссі, немов у лісі; крізь плетеницю волосся визирали моторошно двоє очей, трохи звівши догори брови. Над ним у повітрі висіло щось таке, як величезний пухир, з тисячами простягнених ізсередини клешнів та скорпіонових жал з висячими фудами чорної землі. Усі дивилися на нього, шукали і не могли побачити його, окресленого таємничим колом.
— Приведіть Вія! Біжіть по Вія! — почулися слова мреця. І нагло тиша запала в церкві; віддалеки долинуло вовче виття, і невдовзі загула важенна хода, відлунюючи в церкві. Поглянувши зіскоса, побачив він, як вели якогось присадкуватого, кремезного, клишоногого чоловіка. Був він увесь облиплий чорною землею. Немов те жилаве, міцне коріння, випиналися його притрушені землею руки й ноги. Важко ступав він, щохвилини спотикаючись. Довгі повіки звисали йому аж до землі. З жахом побачив Хома, що твар його була залізна. Його привели попід руки і поставили саме коло того місця, де стояв Хома.
— Підніміте мені повіки: не бачу! — мовив підземним голосом Вій, і все збіговище кинулося підіймати йому повіки.
— Не дивись! — шепнув якийсь внутрішній голос філозофові.
Не витерпів він і глянув.
— Ось він! — вигукнув Вій і показав на нього залізним пальцем.
І всі, скільки їх було, кинулися на філозофа. Бездиханний гримнувся він на землю, тут і дух йому вилетів зі страху.
Заспівав півень. Це був уже другий спів: першого недочули нечисті. З переляку вони кинулися, хто куди трапив, у вікна, в двері, аби втекти мерщій, та було вже пізно: так і зосталися вони там, позастрявавши у дверях та вікнах.
Увійшовши, остовпів священик, як побачив таку наругу над Божою святинею, і не наважився правити панахиду в такому місці. Так довіку й зосталася церква з защемленими в дверях та вікнах страховиськами, обросла лісом, корінням, бур'янами, диким терном, і ніхто не знайде тепер до неї дороги.
* * * * * * * * *
Коли чутка про це докотилася до Києва і богослов Халява врешті прочув про таку долю філозофа Хоми, то на цілу годину заглибився в роздуми. За той час із ним трапилися чималі зміни. Фортуна усміхнулася йому: скінчивши курс науки, став він за дзвонаря найвищої дзвіниці і вже мало не завжди вертався з розбитим носом, бо дерев'яні сходи на дзвіницю змайстровані були вельми незграбно.