— Записка від мадам де Ментенон до короля. Адже ви передасте йому, правда?
— Звичайно, мадмуазель. А як здоров'я вашої пані?
— О, її сповідник пробув з нею весь ранок; розмови його дуже, дуже гарні, але такі сумні. Ми завжди буваємо сумні після того, як піде пан Годе. Але ж я й забула, що ви гугенот і не знаєте, що то є сповідник.
— Я не займаюсь цими суперечками і залишаю Сорбонні й Женеві сперечатися одній з одною. Проте ви знаєте, кожен повинен обстоювати своїх.
— Ах, якби ви тільки поговорили з мадам де Ментенон! Вона зразу навернула б вас на шлях істини.
— Я хотів би краще говорити з мадмуазель Нанон, та коли…
— О!
Почувся легкий вигук, шелест темної одежі, і субретка зникла в одному з бічних переходів.
У довгому, освітленому коридорі показалася постать величної, красивої дами, висока, граціозна і надзвичайно гордовита". Вона немов пливла лебединою ходою. На дамі був розкішний ліф"із золотої парчі й спідниця сірого шовку, обшита золотистим з сріблом мереживом. Косинка з дорогого генуезького в'язання наполовину закривала її гарну шию. Спереду вона застібалась кетягом перлів; низка перлів, кожне зерно якої дорівнювало річному прибуткові якого-не-будь буржуа, красувалась на її розкішному волоссі. Дама була, правда, вже не першої молодості, але чудова лінія її постаті, свіжий, чистий колір обличчя, блиск очей-незабудок, облямованих густими віями, та правильні риси — все це давало їй право вважатися першою красунею, так само як вона уславилася найнебезпечнішою жінкою у Франції за свій злий язичок. Вся постать, поворот чепурної гордої голівки, прекрасно посадженої на білій шиї, були такі звабливі, що почуття захвату переважило острахи молодого офіцера, і, віддаючи честь, він насилу додержував вигляду непохитної твердості, якого потребували обставини.
— А, це капітан де Катіна, — промовила мадам де Монтеспань з усмішкою, замість якої капітан хотів би краще бачити найкислішу міну.
— Ваш покірний слуга, маркіза.
— Я дуже рада, що знайшла тут друга, адже ранком сталася якась чудна помилка.
— Дуже жалкую, що чую про неї, мадам.
— Я кажу про мого брата де Вівонна. Аж смішно говорити про це, але його посміли не пустити на прийом до короля.
— Мені випало це нещастя, маркіза.
— Ви капітан де Катіна? На якій підставі?
Вона випросталась на весь свій величний зріст, а великі блакитні очі заіскрились гнівним здивуванням.
— З наказу короля, мадам.
— Короля? Неправда! Він не міг прилюдно ображати мою родину! Хто дав такий безглуздий наказ?
— Сам король через Бонтана.
— Дурниці! Як ви смієте думати, що король зважиться відмовити в прийомі одному з Мортемарів устами лакея? Це вам просто приснилось, капітан.
— Бажав би, щоб це було так, мадам.
— Але такі сни не дають тому, хто їх бачить, щастя. Ідіть і скажіть королеві, що я тут і хочу поговорити з ним.
— Неможливо, мадам.
— Чому?
— Мені заборонено передавати доручення.
— Всякі?
— Від вас, маркіза.
— Однак, капітан, ви прогресуєте. Тільки цієї образи ще не ставало. Ви можете передавати королеві доручення якоїсь авантюристки, перестарілої гувернантки, — вона ущипливо засміялася з опису своєї суперниці, — а не рискуєте сказати про прихід Франсуази де Мортемар, маркізи де Монтеспань.
— Такі накази, мадам. Глибоко шкодую про те, що саме мені випало їх виконувати.
— Припиніть ваші запевнення, капітан. Ви довідаєтесь пізніше, що й справді маєте підстави шкодувати. Останній раз — ви відмовляєтесь передати моє доручення королеві?
— Змушений відмовитись, мадам.
— Ну, то я сама це зроблю.
Вона кинулась до дверей, але капітан випередив її, заступивши маркізі дорогу своєю постаттю і простягши руки.
— Бога ради, подумайте про себе, мадам! — прошепотів він благаюче. — На вас дивляться!
— Фе! Усяка наволоч!..
Вона презирливо обвела очима групу швейцарських солдатів, що дістали наказ свого сержанта відійти трохи вбік. Тепер вони дивилися на цю картину, широко розплющивши очі.
— Сказано вам, я побачу короля.
— Ніколи ще ні одна дама не порушувала ранішнього прийому своєю присутністю.
— Ну, то я буду перша.
— Ви загубите мене, якщо увійдете туди.
— А я все-таки ввійду.
Справа ставала серйозною. Де Катіна взагалі відзначався спритністю, але цього разу вона його зрадила. Рішучість (так говорили в її присутності) чи нахабство (так лихословили позаочі) мадам де Монтеспань стали прислів'ям. Якщо маркіза буде домагатися пройти в опочивальню, чи вистачить у нього волі удержати силою жінку, яка вчора ще тримала в своїх руках увесь двір і, як знати, може, завтра ж завдяки красі, розумові, енергії поверне свій вплив? Коли вона доможеться свого, він назавжди втратить ласку короля, який не терпить ні найменшого відхилення від своїх наказів. Навпаки, коли він припуститься насильства над нею, то зробить вчинок, якого маркіза ніколи не забуде, і, тільки їй удасться повернути свій вплив на короля, вона смертельно помститься за нього. Отож, перед де Катіна постала неприємна дилема. Але в ту мить, коли колишня фаворитка монарха, стиснувши руки і гнівно блискаючи очима, збиралася зробити новий натиск, щоб пройти повз нього, капітанові раптом спала щаслива думка.
— Якби маркіза ласкава була підождати, — промовив він заспокійливо, — король зараз пройде в капелу.
— Ще рано.
— Мені здається, вже час.
— Але чому я мушу ждати, як лакей?
— Одну мить, мадам.
— Ні, цього не буде.
І вона рішуче ступила до дверей.
Та тонкий слух гвардійця уже вловив шум кроків короля в опочивальні, і він зрозумів, що справа виграна.
— Я передам доручення маркізи, — промовив він.
— Ага, нарешті ви отямились! Ідіть і скажіть королеві, що мені необхідно переговорити з ним.
Капітанові треба було виграти ще кілька секунд.
— Дозволите передати ваше доручення черговим камердинером?
— Ні, самі особисто.
— Голосно?
— Ні, ні, на вухо йому.
— Чи повинен я чимсь мотивувати вашу вимогу?
— О, ви зведете мене з розуму! Передайте зараз же те, що я сказала вам.
На щастя для молодого офіцера, його скруті настав край. Половинчасті двері опочивальні в цю мить розчинились, і на порозі з'явився сам Людовік. Він урочисто виступав, похитуючись на високих каблуках, і поля його одежі трохи розвівались. Придворні шанобливо йшли позаду. Він зупинився і спитав капітана: