Вигнанці

Сторінка 82 з 181

Артур Конан Дойл

— Він ворушиться. Він ще не вмер! — крикнув де ла Ну.

— Умру, — байдуже промовив старий піонер, закладаючи новий заряд у рушницю. — Ох, цей сірий капелюх завжди з'являється, коли у мене немає заряду.

— Я бачив у кущах капелюх з пером.

— Це — Фламандський Метис. Мені було б приємніше мати в руках тільки один його скальп, ніж скальпи сотні кращих його. воїнів.

— Хіба він такий хоробрий?

— Так, хоробрий. Цього вже не можна заперечувати. Як же він інакше міг би бути ватажком ірокезів? Але до цього негідник ще й розумний, хитрий і жорстокий… Ах, боже мій, коли все, що про нього розповідають, правда, то жорстокість його просто неймовірна. Боюсь, щоб у мене не відсох язик, якщо я почну перелічувати злочини цього чоловіка. Ось знову він…

В диму знов майнув сірий капелюх з пером. Де ла Ну, і дю Лю вистрелили одночасно, і капелюх злетів у повітря. В ту ж мить кущі розсунулись, і високий воїн опинився перед очима оборонців.

Лицем він скидався на індійця, але колір шкіри був трохи світліший, і гостра чорна борода спадала на мисливську куртку. Презирливим рухом він підняв руки, постояв одну мить, пильно дивлячись на форт, і потім стрибнув назад під прикриття, серед граду куль, що підсікали всі дрібні гілки навколо нього.

— Еге, він таки досить хоробрий, — лаючись, повторив дю Лю. — У ваших васалів частіше бувають у руках мотики, ніж мушкети, судячи з їх стрільби. Одначе індійці, здається, збираються до східної сторони, і, я думаю, незабаром підуть на штурм.

Справді, з того боку огорожі, який обороняв де Катіна, стрільба дуже посилилась, і було ясно, що тут зосереджено головний удар ірокезів. З-за кожного стовбура, пня, дупла й куща вилітали червоні іскри, оточені сірим димом, і кулі співали невпинну пісню смерті, пролітаючи крізь бійниці. Амос проробив собі діру в огорожі на фут від землі і, лежачи ниць, заряджав рушницю й стріляв із своїм звичайним методичним спокоєм. Поряд з ним стояв Ефраїм Саведж, з суворо стиснутими губами й палаючими очима під насупленими бровами. Вся душа його захоплена була винищенням "амалекітян". Капелюх упав з його голови, сиве волосся маяло на вітрі, великі плями під пороху рябіли на його засмаглому обличчі, а садно на правій щоці показувало те місце, куди контузила індійська куля. Де Катіна тримався як досвідчений стратег. Він походжав між своїми людьми з короткими фразами похвали або перестороги, тими запальними, грубими і влучними, від яких загоряються серця й спалахують щоки. Семеро з його людей лежали забиті, але тому, що атака, посилившись на його боці, ослабла на другому, то старик де ла Ну поспішив до нього на допомогу з сином, а дю Лю привів ще десять чоловік. Де ла Ну тільки що простяг табакерку де Катіна, коли пронизливий крик іззаду примусив його обернутись. Онега ламала руки над трупом сина. Зразу було видно, що куля пройшла Ахіллові крізь серце, і він був уже мертвий.

На одну мить худе обличчя старого вельможі трохи зблідло і рука, що тримала золоту табакерку, захиталась, наче гілка від пориву вітру. Але він зараз же опанував себе, засунув руку в кишеню і стримав судорогу, яка скривила йому обличчя.

— Всі де ла Ну вмирають на полі честі, — промовив він. — Мені здається, у той куток, де стоїть гармата, треба додати людей.

Тепер стало зрозуміло, чому ірокези головний напад спрямували якраз на східну сторону. Тут, між узліссям і огорожею, росли кущі, які були б їм надійним прикриттям. Там міг сховатися цілий загін, щоб іти на остаточний штурм. Два воїни, один по одному, переповзли через нешироку смужку відкритого місця, за ними перестрибнув третій, і всі сховались у кущах. Четвертий, був поранений і впав з перебитою спиною за кілька кроків від узлісся, але потік воїнів невпинно сунув уперед, доки тридцять шість ірокезів не притаїлись під гіллям. Настав час відзначитись Амосові Гріну.

З того місця, де він лежав, виразно біліла смужка зрізаної ним березової кори. Грін знав, що прямо під нею лежить мішок з порохом. Він націлився в смужку і потім помалу повів мушку рушниці вниз, поки не наставив її, наскільки міг розрахувати, навпроти деревця, що росло в гущавині чагарнику. Перший постріл не дав наслідків, і при другому прицілі він навів мушку на фут нижче. Куля влучила в мішок. Від раптового вибуху затремтів будинок, і весь ряд міцних кілків огорожі захитався, мов колосся в полі від пориву вітру. Стовп синього диму здійнявся вище найбільших дерев: після могутнього удару запала гробова тиша, порушувана тільки гупанням падаючих тіл. Потім пролунав дикий крик радості обложених і у відповідь на нього несамовите виття індійців, а стрільба з лісу поновилась з іще більшою люттю.

Проте удар заподіяно було ворогові чималий. З тридцяти шести воїнів, вибраних авангардом за їх відважність, Тільки четверо повернулось у ліс, та й ті такі скалічені, що їх можна було вважати загиблими. Індійці і раніш зазнали вже великих утрат, а це нове лихо примусило їх змінити план атаки. Ірокези були настільки ж обережні, наскільки хоробрі, і за кращого ватажка вважали того, хто беріг життя своїх воїнів. Стрільба помалу стихала і, нарешті, крім поодиноких пострілів, майже замовкла.

— Невже вони припинять атаку! — радісно скрикнув де Катіна. — Амос, ви, здається, врятували нас!

Але обережний дю Лю похитав головою.

— Швидше вовк кинув би недогризену кістку, ніж ірокези таку здобич.

— Але ж їх втрати величезні.

— Так, проте не такі великі, як наші, коли взяти до уваги те, скільки б'ється з обох боків. Вони втратили п'ятдесят з тисячі, — ми — двадцять з шістдесяти. Ні, ні, у них іде військова нарада, і ми незабаром відчуємо її наслідки. Але доти може минути кілька годин, і послухайтесь моєї поради, підіть трохи засніть. З ваших очей я бачу, що ви менше, ніж я, звикли до безсоння, а в цю ніч навряд чи ми відпочинемо.

Де Катіна дійсно стомився вкрай. Амос Грін і капітан, позагортавшись у свої ковдри, вже спали під захистом огорожі. Офіцер побіг нагору, кинув кілька заспокійливих слів тремтячій Аделі, потім упав на-ліжко і заснув мертвим сном без видінь, сном знеможеної людини. Коли новий вибух стрільби з лісу розбудив його, сонце спустилось уже низько на небі, і ніжні вечірні тони лягли на голі стіни кімнати. Він зірвався з ліжка, схопив мушкет і кинувся вниз. Оборонці зібрались коло бійниць, а дю Лю, де ла Ну й, Амос Грін заклопотано шепотілись один з одним. Мимохідь він помітив, що Онега, тихо голосячи, все в тому самому положенні сидить над трупом сина.