Цілу годину, а може й більше вони пробирались лісом за старим піонером-французом. Був чудовий день, на небі майже не було видно хмар, і сонячне проміння, пробиваючись крізь листя, ніби вкривало траву золотою сіткою. Часом ліс рідішав, тоді яскраве сонячне світло щедро лилося на подорожніх, але слідом за тим вони знов заглиблювались у непролазні хащі, куди лише зрідка самотній сонячний промінь продирався крізь густий, щільний листяний покров.
Ці раптові переходи від світла до темряви були б чарівні, коли б страшна небезпека, що загрожувала в кожному затіненому місці, не обгортала душу більше жахом, ніж захватом. Мовчки, нечутною ходою чотири подорожніх прокладали собі шлях між величезними стовбурами.
Зненацька дю Лю кинувся навколішки і притулив вухо до землі. Він устав, похитуючи головою, і пішов далі заклопотаний, з серйозним обличчям, сторожко позираючи навколо.
— Ви що-небудь почули? — прошепотів Амос.
Дю Лю приклав палець до губів і через хвилину, притулившись обличчям до землі, знову припав вухом. Потім він скочив на ноги з виглядом людини, яка почула те, чого сподівалась.
— Ідіть далі, — спокійно промовив він, — так само як і досі.
— Що трапилось?
— Індійці.
— Попереду?
— Ні, ззаду.
— Що вони роблять?
— Висліджують нас.
— Скільки їх?
— Гадаю, двоє.
Товариші мимоволі озирнулись назад, в порожню темряву лісу. В одному місці блищала широка смуга світла між двох сосон, кидаючи золотий відблиск на їх слід. Навкруги, як і раніше, скрізь було похмуро й безмовно.
— Не обертайтесь, — суворо шепнув дю Лю. — Ідіть, як і досі йшли.
— Це — вороги?
— Ірокези.
— І переслідують нас?
— Ні, тепер ми їх.
— Чи не повернути назад?
— Ні, вони зникнуть, як тіні.
— Далеко вони?
— Я гадаю, кроків за двісті.
— Значить, вони не можуть бачити нас?
— Думаю, що ні, але не цілком певен, очевидно, вони йдуть по нашому сліду.
— Що ж нам робити?
— Обійдемо кругом і зайдемо їм у тил.
Круто повернувши ліворуч, він повів їх лісом, описуючи довгу дугу. Він ішов швидко, але беззвучно в густій тіні дерев. Нарешті, він знову повернув і зупинився.
— Це наш слід, — показав він.
— Так, і по ньому пройшло двоє червоношкірих! — прошепотів Амос, нагинаючись і показуючи на сліди, зовсім не видні Ефраїмові Саведжу й де Катіна.
— Дорослий воїн і юнак, який уперше йде в бій, — зауважив дю Лю. — Як бачите, вони йшли дуже швидко: ледве вдавлені п'яти їхніх мокасинів. Вони йшли один за одним. Ну, тепер ходімо за ними, як вони за нами, і побачимо, чи не будемо ми щасливі.
Він швидко подався вперед, тримаючи мушкет напоготові, інші йшли слідом, але в тінявому лісі навколо них не було чути ні звуку, ні ознаки життя. Нараз дю Лю зупинився і вперся в землю рушницею.
— Вони ще й досі позаду нас, — промовив він.
— Невже?
— Так. Ось те місце, де ми звернули. Одну мить вони вагались — це видно з їх слідів, — а потім пішли за нами.
— Якщо ми спробуємо йти швидше і зробимо ще коло, то можемо наздогнати їх.
— Ні, тепер вони обережні. Зрозуміли, що ми йдемо вдруге по своїх же слідах, щоб спантеличити їх. Ляжемо за це дерево і подивимось, чи не вдасться побачити їх.
Великий гнилий пень, позеленілий від моху, вкритий рожевими та червоними грибками, лежав поблизу того місця, де зупинились наші розвідники. Француз притаївся за ним, три товариші зробили так, як і він, і всі разом почали дивитися з-за гілля кущів, що закривали їх. Все та сама широка смуга світла лилась між двох сосон, а навкруги, як і попереду, був присмерк і безмовність, ніби у просторому храмі з колонами з дерев і безмежним листяним шатром замість покрівлі. Не хрустів сучок, не шелестіла гілка; тільки різкий гавкіт лисиці лунав звідкись із глибини лісу. Дрож збудження пробігав по тілу де Катіна. Йому згадались ігри в піжмурки серед дубів та тисових огорож Версаля, якими розважався двір під час доброго настрою Людовіка. Але призом там було різьблене віяло або коробка цукерок, а тут ішлося про життя і смерть.
Минуло десять напружених хвилин, але ніщо не свідчило про присутність живої істоти позаду.
— Вони там, у тій хащі, — шепнув дю Лю, киваючи головою в напрямку густого чагарника за двісті кроків.
— Ви бачили їх?
— Ні.
— З чого ж робите висновок?
— Я бачив, як білка вискочила з дупла он на тій великій березі і кинулась назад, ніби чогось злякавшись. Звідти їй, мабуть, видно все, що робиться в заростях кущів.
— Ви думаєте, вони знають, що ми тут?
— Ні, вони не можуть нас бачити, але підозрівають. Вони самі бояться пастки.
— Чи не кинутись нам туди?
— Вони застрелять двох із нас і щезнуть у лісі, мов дим. Ні, нам краще йти далі.
— Але вони підуть слідом.
— Навряд. Нас четверо, а їх тільки двоє, і до того ж вони зрозуміли, що ми насторожі і вміємо пізнавати сліди не гірше за них. Проходьте за ці стовбури; звідти їм не видно нас. Так! Ну, нахиляйтесь, доки не вийдемо з вільшини. Тепер треба йти швидше, бо де є два ірокези, там, напевно, недалеко є двісті.
— Слава богу, що я не взяв з собою Аделі! — прошепотів де Катіна.
— Так, мосьє, добре людині мати дружину-товариша, але не на кордонах країни ірокезів або якоїсь іншої індійської країни.
— Так ви не берете з собою дружини, виряджаючись у подорож? — поцікавився офіцер.
— Беру, але не дозволяю їй переходити із селища в селище. Вона лишається у вігвамі.
— Значить, ви розлучаєтесь з нею?
— Навпаки, вона завжди буває на місці, щоб привітати мене. Присягаюсь святою Анною, мені було б страшенно тяжко, прийшовши в якесь селище, не побачити там дружини, яка зустріла б мене.
— Значить, вона йде попереду вас чи що?
Дю Лю зареготав беззвучно, але від щирого серця.
— Нове селище, нова жінка, — промовив, нарешті він. — Але у мене скрізь буває тільки по одній; французові соромно показувати поганий приклад, коли наші отці церкви жертвують своїм життям, проповідуючи дикунам доброчесність. Ах, ось і річка Аджідаумо, де індійці ставлять сіті на осетра. До Пуату лишається ще сім миль.
— Значить, ми до смерку дійдемо туди?
— Мені здається, нам краще почекати в лісі, поки смеркне. Коли ірокезькі розвідники пройшли так далеко, то, напевно, їх дуже багато коло Пуату, і остання частина дороги, якщо ми не будемо обережні, стане найнебезпечнішою для нас, надто коли ці двоє, перегнавши нас, попередять інших.