Добре, що пливти доводилось недалеко: перевантажений човен сидів дуже низько, і два матроси безперестану виливали воду, що просочувалась між дощок. Коли всі посідали на місця, капітан Ефраїм Саведж перескочив назад на корабель, що було легко зробити, бо палуба з кожною хвилиною опускалась все ближче й ближче до поверхні моря. Він повернувся з клунком одежі і кинув його в човен.
— Відчалюй! — скомандував він.
— Так стрибайте ж!
— Ефраїм Саведж піде на дно з своїм кораблем, — байдуже промовив капітан. — Друже Томлінсон, я не звик повторювати наказів. Відчалюй, кажу!
Штурман відштовхнувся багром, Амос і де Катіна крикнули з жаху, але витривалі новоанглійські матроси взялись за весла і дружно заходилися гребти у напрямку крижаної гори.
— Амос! Амос! Невже ви допустите це? — кричав гвардієць по-французькому. — Честь не дозволяє мені покинути його так. Ця пляма лишиться навіки! Томлінсон, не кидайте його так! Зійдіть на корабель і примусьте його спуститися.
— На світі немає людини, яка могла б примусити його зробити те, чого він не хоче.
— Він може змінити свій намір.
— Він ніколи цього не зробить.
— Та не можна ж кидати його так! Треба буде плавати коло загиблого корабля і виловити капітана.
— Човен тече, як решето, — заперечив штурман. — Я до везу вас до гори, якщо можна буде, залишу вас там і знов вернуся по нього. Наляжте добре на весла, хлопці. Чим швидше ми допливемо туди, тим швидше повернемося назад.
Але гребці не змахнули веслами п'ятдесят разів, як Адель несамовито закричала:
— Боже мій, корабель потопає!
Бригантина занурювалась все дужче й дужче. Нараз ніс з тріском опустивсь у воду, ніби пірнув морський птах, корма злетіла вгору, і незабаром судно, з голосним, довгим бульканням, зникло серед хвиль. Човен зразу, під впливом одного почуття, що охопило всіх гребців, повернув назад і помчав щодуху. Але все було тихо на місці катастрофи. На поверхні моря не плавало ні одного уламка, з якого знати було б місце загину "Золотого жезла". Чверть години човен кружляв при світлі місяця, але моряк-пуританин зник без сліду. Нарешті, не зважаючи на безнастанне викачування, всі, що сиділи в човні, опинилися по кісточки у воді, гребці повернули його і мовчки, з важким серцем попливли до негостинного острова, який мав бути їм останнім притулком.
Хоч який жахливий був цей притулок, він являв для них єдине місце порятунку, бо теча все більшала, і ясно було, що човен не зможе довго протриматись. Підпливши ближче до гори, нещасні з жахом побачили перед собою товсту крижану стіну в шістдесят футів, стрімку, рівну, без найменшої щілини чи розколини на всій поверхні. Айсберг був величезний, і тому лишалася надія, що другий бік, може, гостинніший. Вичерпуючи весь час воду, вони обійшли ріг — і знов опинились перед такою ж страшною стіною. Вони під'їхали з третього боку і побачили, що він іще стрімкіший. Лишався четвертий бік, і, прямуючи до нього, вони знали, що для них вирішається питання життя і смерті, бо човен майже тікав з-під їх ніг. Вони випливли з темряви на яскраве місячне світло і побачили видовище, якого ніхто з них не забув до самої смерті.
Тут схил був не менше крутий, ніж з інших боків; він увесь блищав і іскрився тремтливими вогнями солітера там, де місячне світло падало на незліченні грані льдових кристалів. Але якраз посередині, на рівні поверхні води, було щось схоже на печеру. Об це місце якраз розбився "Золотий жезл", при чому він виламав величезну брилу і, таким чином, гинучи сам, приготував захисток тим людям, які довірилися йому. Ця печера була чудового ізумрудно-зеленого кольору, світлого й чистого з країв, у глибині ж вона вилискувала темним пурпуром і синявою. Але не краса грота, не певність порятунку викликали крики радісного захвату й здивовання, що вирвалися з уст усіх… На крижаній брилі, спокійно покурюючи череп'яну люльку, сидів не хто інший, як капітан Ефраїм Саведж із Бостона! Одну мить вигнанці подумали, що це його привид. Але привиди не з'являються в такому прозаічному вигляді, а тон його голосу незабаром довів нещасним мандрівникам, що це він сам власною персоною і далеко не в смиренному христіанському настрої.
— Друже Томлінсон, — загорлав він, — коли я наказую пливти до айсберга, то, значить, хочу, щоб ви пливли прямісінько туди, а не розгулювали по океану. Через вас я ледве не втопився. Ще добре, що в мене знайшовся сухий тютюн і коробка з губкою.
Не відповідаючи на докори капітана, штурман направив човен до спадистого виступу, пробитого носом бригантини так, що до нього можна було зручно пристати. Капітан Саведж, схопивши з човна клунок із сухою одежею, зник у печері і незабаром повернувся, зогрітий і заспокоєний душею. Баркас перекинули догори дном, щоб сидіти на ньому, вийняли з нього решітки й дошки і, накривши їх ковдрами, зробили постіль для молодої жінки. Потім відкрили діжечку з сухарями.
— Ми боялися за вас, Ефраїм, — промовив Амос Грін. — У мене було так важко на серці, бо я думав, що вже ніколи більше не побачусь з вами.
— Ну, Амос, тобі б слід знати мене краще.
— Але як ви потрапили сюди, капітан? — спитав Томлінсон. — Я думав, ви потонули разом з кораблем.
— Так і було. Це вже третій корабель, з яким я йду на дно, тільки поки що мені не вдається лишитися там. Сьогодні я пірнув глибше, ніж на "Скороході", але не так, як на "Губернаторі Вінтропі". Коли я винирнув, то поплив до айсберга, знайшов цей куток і заліз у нього. Радий вас бачити, бо боявся, чи не потонули ви.
— Ми повернулися відшукати вас і в пітьмі розминулись. Що нам тепер робити?
— Напнемо цей парус, зробимо приміщення для дівчини. Потім повечеряємо і виспимось по змозі. Сьогодні роботи більше немає, а завтра може виявитись багато.
Розділ XXVII
ТАНУЧИЙ ОСТРІВ
Ранком Амос Грін прокинувся від доторку чиєїсь руки до його обличчя. Він зірвався на ноги, перед ним стояв де Катіна. Екіпаж, що зостався живий, спав важким сном, скупчившись коло перекинутого човна Червона обвідка сонячного диска тільки-що з'явилась над морем; небо палало пурпуровою й оранжевою барвами, що поволі переходили від сліпучо-золотої на обрії до ніжно-рожевої в зеніті Перше сонячне проміння, падаючи прямо в печеру, блищало й відбивалось на крижаних кристалах, сповнюючи грот яскравим теплим світлом. Навряд чи якийсь чарівний палац міг дорівняти красою цьому плавучому притулкові, посланому втікачам природою.