Маленьке товариство зібралося в прийомній короля і вирушило звідти в каплицю. Попереду йшов величний, повний свідомості ваги свого сану архієпископ у зеленому одязі, з молитовником у руках, розгорнутим на обряді шлюбу. Поряд з ним дріботів коротенькими ніжками його роздавач милості, а двоє маленьких придворних слуг у. яскраво-червоних камзолах несли засвічені факели. Король і мадам де Ментенон ішли поруч — вона спокійна й стримана, з лагідним виглядом і спущеними віями, він з рум'янцем на смуглявих щоках, з розгубленим нервовим поглядом людини, яка розуміє, що переживає один з найзначніших етапів у житті. Слідом, в урочистій безмовності, йшла невеличка група вибраних свідків — високий, мовчазний отець Лашез, Лувуа, який понуро дивився на наречену, маркіз де Шармарант, Бонтан і мадмуазель Нанон.
Факели кидали яскраво-жовте світло на цю-маленьку купку людей, що поважно проходила коридорами й залами, в каплиці вони освітили фрески на стелі й стінах, відбилися в позолоті й дзеркалах, але по кутках, ніби для боротьби з хистким світлом, скупчувались довгі чорні тіні. Король нервово вдивлявся в темні ніші, в портрети предків та родичів, які красувалися по стінах. Проходячи повз портрет своєї покійної жінки, Марії-Терезії, він дуже здригнувся і, задихаючись, прошепотів:
— Боже мій! Вона нахмурилась і плюнула на мене!
Ментенон торкнулась до його руки.
— Нічого немає, сір, — заспокоїла вона теж пошепки. — Гра відблиску світла на картині.
Її слова справили звичайний вплив на короля. Вираз ляку зник у його погляді, і, взявши її за руку, він рішуче пішов уперед без страху й несміливості. Через хвилину вони вже стояли перед олтарем і слухали слова, які зв'язували їх навіки.
Коли вони відійшли від олтаря, на руці у неї блищала нова обручка, і каплиця сповнилась гомоном привітань. Тільки король нічого не говорив, але мовчки дивився на свою нову супутницю в житті так, що вона не бажала нічого більшого. Вона була, як звичайно, спокійна й бліда, проте кров кипіла, у неї в жилах. — Тепер ти королева Франції, — здавалось, говорила вона, — королева, королева, королева!
Аж раптом на неї набігла тінь, ч вона почула тихий, але твердий шепіт:
— Пам'ятайте обіцянку, дану вами церкві.
Вона здригнулась, обернулася і побачила перед собою бліде, серйозне обличчя єзуїта.
— У вас похололи руки, Франсуаза! — промовив Людовік. — Ходімо, люба, ми занадто довго пробули в цій темній церкві.
Розділ XX
ДВІ ФРАНСУАЗИ
Мадам де Монтеспань, заспокоєна запискою брата, лягла спати. Вона знала Людовіка краще від багатьох: їй добре була відома упертість і завзятість у дрібницях, що становили одну з відмітних рис його характеру. Коли він заявив, що бажає бути повінчаним архієпископом, то ніхто інший, крім архієпископа, не може виконати обряду шлюбу. Таким чином, вінчання не відбудеться принаймні в цю ніч. Побачимо, що принесе завтра, і коли вже їй не вдасться розбити плани короля, то, значить, вона дійсно збулась розуму, сили привабливості й краси.
Ранком вона вдяглася дуже дбайливо, напудрилась, трохи підрум'янилась, наліпила, мушку поряд з ямочкою на щоці, вдягла фіолетовий оксамитний пеньюар і перловий убір з старанністю воїна, який готується до боротьби на життя й на смерть. До неї ще не дійшла звістка про велику подію цієї ночі; хоч при дворі йшли жваві розмови про неї, але у Монтеспань, внаслідок зарозумілості, чваньковитості й злого язичка її, не було ні друзів, ні співчуваючих їй знайомих. Вона прокинулась в чудовому настрої і думала тільки про способи, як добитися в короля аудієнції.
Вона була ще в будуарі, закінчуючи свій туалет, коли паж доповів їй, що король дожидається в салоні. Мадам де Монтеспань ледве могла повірити такому щастю. Увесь ранок вона сушила собі голову, як їй добратися до короля, а тут він сам прийшов до неї. Вона глянула востаннє в дзеркало, похапцем поправила одяг і швидко вийшла з кімнати.
Король стояв спиною до неї, розглядаючи картину Снейдерса. Коли маркіза увійшла, зачинивши за собою двері, він обернувся і зробив два кроки назустріч. Вона кинулась до нього з радісним вигуком, з простягнутими білими руками, з обличчям, повним палкого кохання, але він зупинив її лагідним і разом з тим рішучим жестом. Мармурові руки безсило повисли вздовж тіла жінки. З тремтячими губами вона утопила в нього очі, і то горе, то страх впереміжку відбивались у її погляді. На обличчі короля був вираз, якого ніколи вона досі не бачила, і хтось усередині зашепотів їй, що сьогодні його воля сильніша за її пристрасний заклик.
— Ви знову сердитесь на мене! — скрикнула вона.
Він прийшов з наміром прямо сповістити її про свій шлюб, але, побачивши її такою чарівно-гарною й любляче-ніжною, він зрозумів, що навіть встромити їй ніж у серце було б далеко милосердніше, ніж сказати це. Хай хтось інший скаже їй усе. Вона й сама незабаром довідається про цю новину. До того ж, діючи так, він уникне жіночих сцен, які ненавидів усією душею. І без того перед ним стояв неприємний обов'язок. Усе це швидко промайнуло в голові короля, але маркіза так. же швидко прочитала все в темних очах Людовіка, що дивилися на неї.
— Ви прийшли щось сказати і не зважуєтесь. Хай благословить бог добре серце, яке стримує жорстокий язик!
— Ні, ні, мадам, я не хочу бути жорстоким, — сказав король. — Я не можу забути, що ви стільки років осявали моє. життя і своїм розумом та красою надавали пишноти моєму дворові. Але час іде, мадам, у мене є обов'язок перед країною, який стоїть понад моїми особистими пориваннями З усіх цих мотивів я гадаю, що найкраще зробити все так, як ми говорили минулого разу, а саме, вам слід залишити двір.
— Залишити, ваша величність? На який час?
— Назавжди, мадам.
Вона стояла, стиснувши руки, вся бліда, і мовчки в упор дивилася на нього.
— Мені нема чого говорити, що я зроблю все, щоб полегшити вам ваше вигнання. Ви самі призначите собі утримання; спеціально для вас буде збудований палац в якій хочете частині Франції, але тільки за двадцять миль від Парижа… Маєток…
— О, сір, як можете ви думати, що все це хоч трохи може винагородити мене за втрату вашого кохання?