— Що це за великий будинок? — спитав він, коли обидва вони виїхали на площу.
— Це — Дувр, один із королівських палаців.
— І король там?
— Ні, король живе у Версалі.
— Як? Подумати тільки, в однієї людини два таких будинки!
— Два? Значно більше — і в Сен-Жермені, і в Марлі, і в Фонтенебло, і в Колоньї.
— А нащо йому стільки? Адже чоловік може жити в один час тільки в одному домі.
— Так, але він може поїхати в той чи другий, як йому схочеться.
— Це чарівний будинок. У Монреалі я бачив семінарію св. Сульпіція і гадав, що кращого за той будинок нічого й не може бути на світі. Але що він проти цього!
— Як, ви бували в Монреалі? Значить, ви бачили фортецю?
— Авжеж і госпіталь, і ряд дерев'яних будинків, і великий млин, обведений муром на сході. Та ви хіба знаєте Монреаль?
— Я служив там у полку, побував і в Квебеку. Так, друже мій, в Парижі і крім вас знайдуться люди, які жили в лісах. Даю вам слово, що півроку я носив мокасини, шкіряну куртку й хутряну шапку з орлиним пером, і нічого не маю проти того, щоб надіти їх знову.
Очі Амоса Гріна засвітились захватом, коли він довідався, що між ним і його супутником виявилось стільки спільного. Він почав засипати де Катіна питаннями, аж поки нові друзі не переїхали через річку й не дістались до південно-західної брами міста. Вздовж яру й муру виднілись довгі ряди солдатів, зайнятих муштрою.
— Хто ці люди? — спитав Грін, з цікавістю дивлячись на них.
— Це солдати короля.
— А чого їх так багато? Хіба ждуть ворога?
— Ні, у нас з усіма мир.
— Так нащо ж зібрали їх?
— Щоб бути готовими до війни.
Молодий чоловік здивовано похитав головою.
— Та вони ж могли б приготуватись і дома. В нашій країні у кожного в кутку, коло каміна, стоїть напоготові мушкет, і тому не витрачається марно часу тоді, коли мир.
— Наш король дуже могутній і має чимало ворогів.
— А хто ж нажив їх?
— Ну, звичайно, він же — монарх.
— То чи не краще б вам було обійтися без нього? Гвардієць розпачливо знизав плечима.
— Так ми з вами якраз потрапимо в Бастілію або у Венсенську тюрму, — застеріг він. — Знайте, що король нажив тих ворогів, дбаючи про користь своєї держави. Всього п'ять років тому він підписав мир у Німведені, за яким відняв шістнадцять фортець у іспанських Нідерландів. Потім він наклав руку на Страсбург і Люксембург і покарав генуезців, отже знайшлося б багато охочих напасти на Францію, коли б вона хоч трішечки слабіша стала.
— А нащо він усе це зробив?
— Ради своєї величі і слави Франції.
Іноземець якийсь час обмірковував ці слова, доки вони їхали між високими, тонкими тополями, що кидали тінь на залиту сонцем дорогу.
— Жив колись у Шенектеді один великий чоловік, — нарешті промовив він. — Люди там прості й довірливо ставляться один до одного. Але після того, як між ними з'явився цей суб'єкт, у них раптом зникли деякі речі: в одного боброва шкура, у другого мішок женьшеню, у третього шкіряний пояс. Нарешті в старого Пета Хендрікса зник трирічний бурий жеребець. Тоді почали скрізь розшукувати пропажу і знайшли усе в хліві нового переселенця. От ми — я та ще кілька інших — узяли та й повісили його на дереві, не думаючи про те, що він велика людина.
Де Катіна кинув на свого супутника гнівний погляд.
— Ваша притча не дуже чемна, мій друже! — промовив він. — Якщо хочете спокійно їхати зі мною, то придержте трохи свого язика.
— Я не хотів образити вас, та, може, я й помиляюсь, — відповів американець, — але я кажу те, що здається мені справедливим. А це право вільної людини.
Обличчя де Катіна проясніло, коли він побачив серйозний погляд звернених на нього блакитних очей.
— Боже мій, — промовив він. — На що перетворився б двір, якби кожний говорив усе, що він думає!.. Але, господи, помилуй, що таке трапилось?
Його супутник зіскочив з коня і, нахилившись над землею, пильно розглядав порох, що вкривав дорогу. Потім швидкою нечутною ходою він зигзагами пройшов по дорозі, перебіг по зарослому травою насипу і зупинився біля діри в огорожі. Ніздрі його роздувались, очі горіли, обличчя палало від хвилювання.
— Хлопець збожеволів, — пробурмотів де Катіна, підхоплюючи поводи кинутого коня. — Вигляд Парижа вплинув на його розум. Що з вами, чорт візьми, на що ви так витріщили очі?
— Тут пройшов олень, — прошепотів Грін, показуючи на траву. — Його слід іде звідси в ліс. Це, мабуть, трапилось недавно, і сліди ясні, очевидно, він ішов не поспішаючи. Коли б була з нами рушниця, ми могли б вислідити оленя і привезти старому доброї дичини.
— Бога ради, сідайте ви на коня! — в розпачі крикнув де Катіна. — Боюсь, що не минути нам лиха, перш ніж я привезу вас назад, на вулицю Сен-Мартіна.
— В чому ж я знову завинив? — спитав Амос Грін.
— Аякже! Адже це заповідні королівські ліси, а ви так спокійно збираєтесь убивати його оленів, наче їдете на берегах Мічігана!
— Заповідні ліси! Так ці олені ручні.
Вираз огиди з'явився на обличчі американця, і, пришпоривши коня, він помчав так швидко, що де Катіна після марних спроб наздогнати його гукнув, нарешті, щоб той зупинився.
— У нас немає звичаю так несамовито їздити по дорозі, — задихаючись, промовив він.
— Чудна ваша країна! — недоумкувато відповів іноземець. — Може, мені буде легше запам'ятати, що дозволено. Сьогодні ранком я взяв рушницю, щоб вистрілити в голуба, який пролітав над покрівлями, а старий П'єр схопив мене за руку з таким виразом на обличчі, ніби я цілився у священика. Старому ж, наприклад, не дозволяють навіть читати молитов.
Де Катіна розсміявся.
— Ви незабаром ознайомитесь з нашими звичаями, — сказав він. — Тут країна заселена, і коли б кожен став скакати й стріляти, як йому схочеться, то багато накоїв би лиха. Але поговорімо краще про вашу землю. Ви казали, що довго жили в лісах.
— Мені було тільки десять років, коли я вперше поїхав з дядею в Со-ла-Марі, де зливаються три великих озера. Ми торгували там із західними племенами.
— Не знаю, що б сказали на це Лассаль і де Фронтенак. Адже право торгівлі в цих місцях належить Франції.
— Нас узяли в полон, і от тоді мені довелося побачити Монреаль, а потім Квебек. Кінець кінцем нас відіслали назад, бо не знали, що з нами робити.