Вигнанці

Сторінка 169 з 181

Артур Конан Дойл

— Чи не підійти до нього? — пошепки промовив де Катіна.

Досвідчений старий піонер заперечливо похитав головою.

— Може, це пастка, — відповів він.

— Або покинутий табір.

— Ні, вогонь горить не більше як з годину.

— До того ж він занадто великий для таборного вогнища, — зауважив Амос.

— Чим же ви поясните це? — спитав дю Лю.

— Це — сигнал.

— Так, очевидно, ви маєте рацію. Це вогнище — небезпечний сусід, тому ходімо від нього, а потім повернемо просто до Сен-Марі.

Незабаром вогонь перетворився на блискучу крапку позаду розвідки, а потім і зовсім зник серед дерев. Дю Лю швидко йшов уперед і, нарешті, дійшов до краю галявини, залитої місячним сяйвом. Він тільки хотів обійти її, як раптом схопив де Катіна за плече, штовхнувши його в зарості сумахів; Амос зробив те саме з Ефраїмом Саведжем.

З протилежного боку галявини вийшов чоловік. Він перейшов її навскоси і попрямував до річки; ішов, зігнувшись майже вдвоє. Коли невідомий вийшов з-під тіні дерев, наші розвідники побачили індійського воїна в повному бойовому розфарбованні, у мокасинах, набедренному покрові, і. з мушкетом. За ним слідком ішов другий, потім третій, четвертий і т. д. Здавалось, увесь ліс був повен людей, і їм кінця немає. Вони всі рухались як тіні при світлі місяця, безмовно, однаково нахиляючись, пробігали галявину не зупиняючись і беззвучно, один за одним. Останнім ішов чоловік в обшитій хутром мисливській куртці і в шапці з пером на голові. Він прослизнув, як і інші. І всі зникли в пітьмі так же тихо, як і з'явились. Минуло хвилин п'ять перше, ніж дю Лю зважився вийти із засідки.

— Присягаюсь святою Анною! — прошепотів він. — Порахували ви їх?

— Триста дев'яносто шість, — відповів Амос.

— По-моєму, чотириста два.

— А ви думали, що їх тільки півтораста! — зауважив де Катіна.

— Ах, ви не розумієте. Це ж другий загін! Ті, що взяли блокгауз, повинні бути он там, бо їх слід іде між нами і річкою.

— Звичайно, це інші. Тут не було ні одного свіжого скальпа, — сказав Амос.

Дю Лю похвально глянув на молодого мисливця.

— Слово честі, — сказав він, я не знав, що ви, жителі, лісів, такі молодці. У вас є очі, мосьє, і, може, коли ви з задоволенням згадаєте, що саме Грейсолон дю Лю сказав вам це.

Амос спалахнув гордістю від слів цього чоловіка, ім'я якого шанували скрізь, де тільки купці або мисливці курили, сидячи коло табірного вогнища.

— Їх зібралось тепер, — повагом сказав дю Лю, — близько шести сот воїнів. Якщо ми не попередимо мешканців Сен-Марі, ці чорти зроблять їм пастку. Загони їхні стягуються і водою і сушею. До світанку кількість їх може дійти до тисячі воїнів. Наш обов'язок іти вперед, щоб вчасно попередити своїх.

— Він каже правду, — умовляв Амос Ефраїма. — Ні, самі ви вже нізащо не підете.

Він схопив за руку старого моряка і силоміць перешкодив йому кинутись у ліс.

— Є один спосіб зіпсувати їм нічну розвагу, — сказав дю Лю. — Дерева сухі, як порох; уже три місяці не було ні краплини дощу.

— Ну?

— І вітер дме просто на їхній табір, а річка у нього в тилу.

— Нам треба підпалити ліс!

— Кращого нічого не вигадаєш.

Миттю дю Лю зібрав оберемок сухого хмизу, склавши його купою біля кореня засохлого бука, сухого, як губка. Удару кременя об сталь було досить, щоб спалахнув вогонь; поволі довшаючи й розгораючись, він став охоплювати білі клапті звислої кори. Через чверть милі дю Лю зробив те саме, потім повторив це ще один раз. Тепер ліс запалав у трьох різних місцях. Швидко відходячи, розвідники чули за собою хрускіт пожежі, що все дужче розгоралась, і коли, наближаючись до Сен-Марі, оглянулись назад, то побачили довгу смугу полум'я, яка ширилась на захід до річки Рішельє і здіймалась до неба величезними стовпами щоразу, як траплялись купи сосон, що їх охоплював вогонь, наче оберемки хмизу. Дю Лю мовчки посміхнувся, дивлячись на величезну заграву на небі.

— Доведеться їм поплавати, — злісно промовив він. — Човнів не вистачить на всіх. Ах, коли б у мене було чоловік двісті моїх "лісових бродяг", ні один із цих чортів не втік би від мене живий.

— Між ірокезами був воїн, одягнений по-нашому, — зауважив Амос.

— Так, і це найгірший із них. Батько його був голландський купець, мати — ірокезка, а він сам відомий під ім'ям "Фламандського Метиса". Ах, я добре знаю його і скажу вам, прямо, що коли в пеклі потрібен буде король, то його знайдуть у вігвамі Метиса. Присягаюсь святою Анною, у мене є з ним особисті рахунки, і, може, мені вдасться помститися на ньому ще. до кінця цієї справи! Ну ось лиснули вогні в Сен-Марі. Розумію ваше полегшене зітхання, мосьє, бо після видовища в Пуату я сам був занепокоєний, поки не побачив, нарешті, цих вогнів.

Розділ XXXIV

СТУКАЄ СМЕРТЬ

Тільки-тільки займалося на світ, коли четверо розвідників підійшли до воріт замка, але, хоч і рано ще було, всі поселенці з сім'ями вже попрокидались і дивилися на величезну пожежу, що бушувала на південь від них. Де Катіна, проштовхавшись крізь юрбу, прожогом кинувся нагору до Аделі, яка вже спускалася до нього вниз. Обоє, зустрівшись на середині сходів, упали в обійми одно одному з невиразними вигуками щирого кохання, яких не можна й описати Вкупі, обійнявшись, вони ввійшли у величезну їдальню, де старий де ла Ну з сином, стоячи коло вікна, розглядали велично-тривожне видовище, що розкривалось перед ними.

— Ах, мосьє, — промовив старий вельможа з придворним поклоном, — щиро радий бачити вас знову під моєю покрівлею. Я задоволений не тільки ради вас самих, але й ради очей вашої чарівної дружини, які, коли вона дозволить сказати це мені, старому, занадто прекрасні, щоб, псуючи їх, видивлятись цілими днями на ліс, сподіваючись побачити когось, хто вийшов би звідти. Ви пройшли сорок миль, мосьє, і, безперечно, стомились і зголодніли Коли ви цілком відпочинете й заспокоїтесь, я попрошу вас зіграти зі мною в пікет, щоб дати реванш. Останнім разом мені дуже не щастило.

Але слідом за де Катіна увійшов дю Лю з новинами про загрожуючу небезпеку.

— Вам доведеться провадити іншу гру, мосьє де Сен-Марі, — промовив він. — У лісі шістсот ірокезів, які готують на вас напад.

— Ну от! Ми не можемо порушувати звичок нашого життя через жменьку якихось дикунів, — недбало промовив власник Сен-Марі. — Мушу просити пробачення у вас, де Катіна, що такі люди тривожать вас, коли ви гостюєте у мене в маєтку. Що ж до пікету, мені здається, ваші ходи з короля й валета були більш рискованими, ніж розважними. Коли я востаннє грав з де Данном із Пуату…