— Ви бачили їх?
— Ні.
— З чого ж робите висновок?
— Я бачив, як білка вискочила з дупла он на тій великій березі і кинулась назад, ніби чогось злякавшись. Звідти їй, мабуть, видно все, що робиться в заростях кущів.
— Ви думаєте, вони знають, що ми тут?
— Ні, вони не можуть нас бачити, але підозрівають. Вони самі бояться пастки.
— Чи не кинутись нам туди?
— Вони застрелять двох із нас і щезнуть у лісі, мов дим. Ні, нам краще йти далі.
— Але вони підуть слідом.
— Навряд. Нас четверо, а їх тільки двоє, і до того ж вони зрозуміли, що ми насторожі і вміємо пізнавати сліди не гірше за них. Проходьте за ці стовбури; звідти їм не видно нас. Так! Ну, нахиляйтесь, доки не вийдемо з вільшини. Тепер треба йти швидше, бо де є два ірокези, там, напевно, недалеко є двісті.
— Слава богу, що я не взяв з собою Аделі! — прошепотів де Катіна.
— Так, мосьє, добре людині мати дружину-товариша, але не на кордонах країни ірокезів або якоїсь іншої індійської країни.
— Так ви не берете з собою дружини, виряджаючись у подорож? — поцікавився офіцер.
— Беру, але не дозволяю їй переходити із селища в селище. Вона лишається у вігвамі.
— Значить, ви розлучаєтесь з нею?
— Навпаки, вона завжди буває на місці, щоб привітати мене. Присягаюсь святою Анною, мені було б страшенно тяжко, прийшовши в якесь селище, не побачити там дружини, яка зустріла б мене.
— Значить, вона йде попереду вас чи що?
Дю Лю зареготав беззвучно, але від щирого серця.
— Нове селище, нова жінка, — промовив, нарешті він. — Але у мене скрізь буває тільки по одній; французові соромно показувати поганий приклад, коли наші отці церкви жертвують своїм життям, проповідуючи дикунам доброчесність. Ах, ось і річка Аджідаумо, де індійці ставлять сіті на осетра. До Пуату лишається ще сім миль.
— Значить, ми до смерку дійдемо туди?
— Мені здається, нам краще почекати в лісі, поки смеркне. Коли ірокезькі розвідники пройшли так далеко, то, напевно, їх дуже багато коло Пуату, і остання частина дороги, якщо ми не будемо обережні, стане найнебезпечнішою для нас, надто коли ці двоє, перегнавши нас, попередять інших.
Він помовчав з хвилину, нахиливши голову і обережно прислухаючись.
— Присягаюсь святою Анною, — пробурчав він, — ми не відірвалися від них. Вони знов ідуть по нашому сліду.
— Ви чуєте їх?
— Так, вони недалеко від нас. Ну, на цей раз вони зрозуміють, що даремно пішли за нами. Зараз я покажу вам лісовий фокус, який може здатись вам новиною. Роззувайте-но ваші мокасини.
Де Катіна скинув чоботи, те саме зробив і дю Лю.
— Надіньте їх замість рукавичок, — сказав піонер, і через хвилину взуття обох товаришів опинилось на руках Ефраїма Саведжа та Амоса.
— Мушкети можете закинути на спину. От так! Тепер ідіть рачки, добре зігнувшись, руками дужче надушуйте на землю. Прекрасно. Двоє можуть лишати слід за чотирьох! А ви, мосьє, ідіть за мною.
Він перестрибував від одного куща до другого в напрямку, паралельному дорозі товаришів, і за кілька ярдів від них, потім раптом притаївся за кущем і потяг за собою де Катіна.
— Вони пройдуть тут через кілька хвилин, — прошепотів він. — По змозі не стріляйте. — Щось блиснуло в руці дю Лю, і товариш його, глянувши вниз, побачив, як він витяг з-за пояса гострий маленький томагавк. Знов шалений, дикий дрож пробіг по тілу де Катіна, і він став до болю пильно вдивлятися крізь дуже поплутане гілля, виглядаючи тих, хто мав з'явитися з-під склепіння похмурих, безмовних дерев.
Раптом де Катіна побачив обриси якоїсь істоти, тінь, що проскочила швидко від стовбура до стовбура, але він не міг сказати, чи належала вона звіреві чи людині. Знову й знову мигтіли то одна, то дві безмовні тіні; вони кралися, ніби вовк-перевертень, яким лякала його нянька в дитинстві Потім на кілька хвилин все навкруги завмерло, і, нарешті, з кущів вийшов ірокезький вождь у військовому головному уборі.
Це був високий, сильний чоловік. На голові у нього стирчав чуб з орлиним пір'ям, а тому в сутінку він здавався справжнім, велетнем, і від його винизаних намистинами мокасинів до вершечка пера на головному уборі було футів із вісім. Одна половина обличчя вождя була розмальована сажею, охрою та кіновар'ю на зразок собачої морди, а на другій був намальований птах, так що загальний вигляд був надзвичайно комічний і чудний. Вампумовий пояс підтримував його набедрену пов'язку, а коло верхнього краю наколінників з кожним його рухом маяло з дюжину ворожих скальпів. Голова його була нахилена вперед, очі світилися зловісним блиском, а ніздрі то роздимались, то стулювались, як у розлютованого звіра. Рушниця була направлена вперед, і він крався, зігнувши коліна, видивляючись, прислухаючись, зупиняючись, кидаючись наперед, виявляючи всією своєю постаттю цілковите втілення обережності. На два кроки за ним ішов хлопець років чотирнадцяти, одягнений і озброєний так само, як і батько, але не розмальований на обличчі і без трофеїв коло пояса.
Вони вже порівнялися з кущем, за яким притаїлась засідка, коли раптом щось привернуло увагу молодого воїна — може, ворухнулась гілка чи загойдався листок, — він на мить завмер з виразом підозріння у всіх рисах обличчя. Ще мить, і він попередив би товариша, але дю Лю уже вискочив і загнав свій томагавк у череп старшого воїна. Де Катіна почув глухий тріск, ніби від сокири, що розрубала гниле дерево, і індієць упав, як колода, з страшним реготом, звиваючись своїм могутнім тілом. Молодий воїн, як серна, перескочив через труп свого батька і кинувся в ліс, але за мить серед дерев розітнувся постріл, а потім на відповідь пролунав тихий жалібний крик.
— Це його предсмертне виття, — спокійно промовив дю Лю. — Шкода було стріляти, а все ж краще, ніж випустити.
В цей час підійшли інші. Ефраїм забивав у мушкет новий заряд.
— Хто це сміявся? — спитав Амос.
— Ось він, — показав дю Лю на вмираючого воїна, голова якого плавала в крові, а на розмальованому обличчі завмерла непорушна усмішка. — Це їх звичай при смертельному ударі. Я бачив, як один ватажок сенеків реготав протягом шести годин під час катування. Ах, він так і на той світ подався з реготом!
Індієць ще раз конвульсійно шарпнувся руками й ногами і потім витягся нерухомо, повернувши обличчя з застиглою на ньому усмішкою до смужки синього неба над головами розвідників.