Розділ XXX
ПОГОНЯ
У них було все необхідне для подорожі. Капітан брига, яким новоанглійці виїхали з Квебека, добре знав Ефреїма Саведжа. А втім, хто й не знав цього імені на берегах Нової Англії? Він узяв з Ефреїма вексель на три місяці за стільки процентів, скільки вдалося витягти, дав Ефраїму під нього три прекрасних рушниці, чималий запас амуніції і вдосталь грошей. Таким чином, Саведж міг найняти човник, індійців і запастися м'ясом та сухарями щонайменше днів на десять.
— Ніби нове життя влилось у мої жили, відколи я почуваю рушницю за спиною і чую запах дерев, — говорив Амос. — Звідси, напевно, не більше ста миль до Альбані або Шенектеді, якщо йти навпростець лісом.
— Так, хлопче, але як дівчина подужає цю путь? Ні, ні, лишимося краще на воді.
— Тоді у нас тільки один шлях. Треба пропливти всю річку Рішельє і взяти праворуч до озера Шамплен і Сен-Сакраменто. Тоді ми будемо якраз коло верхів'їв Гудзона.
— Це небезпечна дорога, — заперечив де Катіна, розуміючи розмову своїх товаришів, хоч сам іще не міг взяти в ній участі. — Нам доведеться пробиратись по володіннях могауків.
— Іншого шляху, на мою думку, немає. Вибирати нам нема з чого.
— У мене на річці Рішельє є приятель, який, я певен, допоможе нам, — усміхаючись, заявив де Катіна. — Адель, ти чула від мене про Шарля де ла Ну, власника Сен-Марі?
— Це його ти назвав канадським герцогом, Аморі?
— Його. Володіння його лежать на річці Рішельє, трохи на південь від форта Сен-Луї. Я певен, що він допоможе нам.
— Чудово, — крикнув Амос. — Якщо у нас там буде приятель, все піде добре. Значить, вирішили: ми будемо триматися річки. Наляжемо на весла, бо цей монах наробить нам клопоту, якщо йому, звичайно, вдасться.
Цілий тиждень маленька купка людей насилу підіймалась угору проти води великої річки, тримаючись південного берега. З обох боків тяглись густі ліси, але часом траплялися просіки, і вузька смуга жовтої стерні показувала, де була рілля. Адель з цікавістю розглядала дерев'яні будиночки з виступаючими верхніми поверхами й химерними кониками на покрівлях, міцні кам'яні будинки поміщиків і млини в кожному селищі, що мали подвійне призначення: молоти зерно і бути притулком в разі нападу. Гіркий досвід навчив канадських поселенців, — це тільки потім зрозуміли й англійські, — що в країні дикунів безумно будувати самотні ферми серед ланів. У цій місцевості всі лісові просіки розходились променями від центру, і кожен котедж був розташований відповідно до воєнних потреб усього селища так, щоб, захищаючи один, можна було обороняти і всі інші пункти, а в разі великої небезпеки, зібратись у кам'яному будинку або у млині З-за кожного пагорка й горбочка поблизу селищ виднілись, блискаючи на сонці, мушкети вартових. Ширились вісті, що загони П'яти Племен, скальпуючи поселенців, які потрапляли їм до рук, бродять тут всюди і можуть наскочити неждано-негадано в кожне місце й кожної години.
Справді, куди б не рушив мандрівник, — чи річкою Св. Лаврентія, чи на захід до озер, на береги Міссісіпі, чи на південь, в країну широкіїв або криків, — скрізь він побачив би, що жителі в однаковому стані тривожного чекання. Причина була одна. Ірокези, як їх назвали французи, або П'ять Племен, як вони називали самі себе, хмарою нависли над усім широким материком. Союз цих племен був цілком природним, бо вони походили від одного кореня, говорили однією мовою, і всі спроби посіяти між ними незгоду були марні. Могауки, каюги, онондаги, онеїди і сенеки в мирний час пишалися своїми особливими племінними прикрасами, значками й ватажками, але під час війни всі вони ставали ірокезами, і ворог одних вважався ворогом усіх. Кількість їх була невелика: їм ніколи не вдавалось виставити в поле і двох тисяч воїнів: володіння їх не були дуже великі і складалися з селищ, розкиданих на просторі між озерами Шамплен і Онтаріо. Але ірокези були міцно зв'язані між собою, хитрі, надзвичайно хоробрі, зухвалі й енергійні. Живуючи в центрі материка, вони робили наскоки на всіх по черзі, ніколи не задовольняючись поразкою супротивника, але винищуючи його до ноги. Війна була для них ділом, а жорстокості — розвагою. Одно за одним вони нищили різні племена на тисячі квадратних миль, лишаючи тих, існування яких здавалось їм безпечним. В одному жахливому бою вони вигубили до єдиного гуронів і їх місії Ірокези винищили племена північного заходу, і навіть далекі саки й фокси (лисиці) тремтіли при одному їх імені. Воїни П'яти Племен спустошували наскоками всю країну на заході, і їх скальпуючі загони дійшли до володінь своїх родичів, племен сіу, таких же владарів великих рівнин, як ірокези були владарями лісів. Новоанглійські індійці на сході, шавнії та делавари далі на південь платили їм дань, а страх перед їх зброєю досяг кордонів Меріланда і Віргінії.
Піввіку ці племена таїли злобу проти Франції, відколи Шамплен і деякі з його наслідувачів стали на бік їх ворогів Протягом багатьох років вони набирались сили по своїх лісових селищах, лише часом виявляючи себе окремими прикордонними наскоками, але загалом вичікуючи більш слушних обставин. І цей час, на їх думку, настав тепер. Вони знищили всі племена, які могли вступити в спілку з білими, і ізолювали, таким чином, ненависних іноземців. Ірокези запаслись добрими рушницями і силою-силенною бойових запасів, набутих ними у голландців та англійців з Нью-Йорка. Довга, розкидана лінія французьких селищ була відкрита перед ними.
Такий був загальний стан країни, коли втікачі пливли вздовж берега річки, маючи її за єдиний шлях до спокою і волі. Проте вони добре розуміли небезпеку, що загрожувала їм. Понад усією річкою Рішельє були французькі аванпости й укріплення, бо коли запроваджували в Канаді феодальну систему, багатьом вельможам і тубільному дворянству роздали маєтки саме в тих місцевостях, де це було вигідно для колонії з стратегічного погляду. Кожен поміщик зі своїми васалами, навченими орудувати зброєю, являв собою військову силу, як у середні віки; кожен фермер повинен був, на першу вимогу сюзерена, виступити в похід із зброєю в руках. Тим-то колишні офіцери Каріньякського полку і найбільш відважні з колоністів були оселені понад річкою Рішельє, що тече під прямим кутом до Св. Лаврентія в напрямі області могауків. Жителі укріплень могли постояти за себе; але купка втікачів, змушена переходити з одного місця на друге, наражалась на смертельну небезпеку. Щоправда, ірокези не воювали з англійцями, але тепер не стали б церемонитись, і американці, хоч-не-хоч, змушені були поділити долю своїх французьких супутників.