— У коня, Деспар, у коня! — командував ззаду владний голос.
Блиснув вогонь, і екіпаж хитнуло від конвульсійного стрибка одного з коней. Кучер усе ще несамовито гукав і стьобав коней," а карета, підстрибуючи й гуркочучи, мчала далі.
Але дорога зненацька повернула — і просто перед полоненим і погонею, не більше як за сто кроків від них, показалась Сена, холодна й мовчазна в променях місячного світла. Дорога крутим берегом спускалась до води. Не було й натяку на міст. А чорна тінь посеред річки показувала, що з другого берега повертався пором із запізнілими подорожніми. Кучер, не вагаючись, натягнувши туго віжки, погнав переляканих тварин просто в річку. Коні, відчувши холод, зупинились, і один із них, жалібно зітхнувши, упав на бік. Куля Деспара зробила своє. Вмить кучер скочив з козел і кинувся в річку, але погоня оточила його; з півдюжини рук схопило кучера перше, ніж тому вдалося добратися до глибокого місця, і витягли його на берег. В боротьбі з його голови упав широкий капелюх, і при місячному світлі де Катіна впізнав його обличчя. То був Амос Грін.
Розділ XVII
БАШТА В ЗАМКУ ПОРТІЛЛЬЯК
Переслідувачі здивувались не менше від де Катіна, побачивши, що впіймали таким чудним способом другого посланця, якого вважали зниклим. Вихор вигуків і прокльонів зірвався з їх губ, коли "вони, здерши величезний червоний кучерський кафтан, побачили темний одяг молодого американця.
— Тисячі блискавок! — кричав один. — І це людина, яку проклятий Латур вважав за мертву!
— Як він опинився тут?
— А де ж Етьєнн Арно?
— Він убив Етьєнна. Гляньте, як розрізано кафтан.
— Авжеж, а колір рук у цього хлопця! Він убив Етьєнна й забрав його кафтан і капелюх!
— А де ж його тіло?
— І ми були за два кроки від нього!
— Ну, вихід тільки один.
— Присягаюсь душею! — гарячився старий Деспар. — Я завжди не дуже любив старого Етьєнна, але не раз випивав із ним і помщуся за нього. Обмотайте шию цього молодця віжками і повісьте ось тут на дереві.
Кілька рук уже здіймали попругу із здохлого коня, коли де Вівонн, протиснувшись наперед, кількома словами зупинив готовлений самосуд.
— Хто торкнеться до нього, заплатить життям, — сказав він.
— Але він убив Етьєнна Арно.
— За це можна поквитатися пізніше, а сьогодні він гонець короля. А що другий? Тут?
— Так.
— Зв'язати цього чоловіка і посадити до того в карету. Розпрягти здохлого коня. От так! Де Карнак, надіньте швидше упряж на вашого коня. Можете сісти на козли і правити. Тепер їхати недалеко.
Коней швидко змінили; Амоса Гріна упхнули в екіпаж поруч де Катіна, і скоро карета стала помалу підійматись по крутому схилу, звідки вона тільки що прожогом спускалась. Американець не промовив ні одного слова, відколи його схопили, і сидів, байдуже згорнувши руки на грудях, поки вирішувалась його доля. Але лишившись на самоті з товаришем, він насупився. І забубонів з виглядом людини, ображеної на свою долю.
— Кляті коні! — бурчав він. — Американський кінь зразу відчув би себе у воді як качка. Скільки разів перепливав я Гудзон на моєму старому Сагоморі! Якби ми тільки перебралися через річку, тоді прямий шлях на Париж.
— Дорогий друже, — сказав де Катіна, кладучи свої зв'язані руки на руки Гріна, — чи можете ви простити мені нерозважливе слово, яке вирвалось у мене, коли ми їхали з Версаля?
— О, я й забув про це.
— Ви мали рацію, тисячу разів мали, а я, ваша правда, був дурень, сліпий, упертий дурень. Як благородно ви захищали мене! Але як ви опинилися тут? Ніколи в житті не дивувався я так, як тоді, коли побачив ваше обличчя.
Амос Грін усміхнувся сам до себе.
— Я подумав: ото ви здивуєтесь, дізнавшись, хто ваш візник! — промовив він. — Коли я упав з коня, я лежав непорушно, почасти тому, що треба було віддихатись, почасти ж тому, що вважав за розумніше лежати, ніж стояти, коли бряжчить стільки шпаг. Скористувавшися з того, що всі оточили вас, я скотився в канаву, виліз із неї на дорогу і під тінню дерев доплазував до екіпажа перше, ніж мене кинулись. Я зразу ж зміркував, як можу стати вам у пригоді. Кучер сидів обернувшись, з цікавістю дивлячись на те, що діялося ззаду. З ножем у руці я скочив на переднє колесо, і бідолаха замовк навіки.
— Як! Без єдиного звука?
— Я не даремно жив серед індійців.
— А потім?
— Я відволік його у рів і переодягся в його одежу й капелюх. Я не скальпував його.
— Скальпувати? Боже мій! Та такі речі трапляються тільки серед дикунів.
— А! То ж то й я подумав, що це, може, не в звичаях тутешньої країни. Тепер я, звісно, радий, що. не зробив цієї операції. Потім я ледве встиг узяти в руки віжки, як бандити всі підійшли до мене і вкинули вас у карету. Я не боявся, що вони впізнають мене, а тільки турбувався, не знаючи, якою дорогою мені їхати, тому пустив їх на розвідки. Вони спростили діло, пославши наперед кількох вершників, і все йшло добре, поки я не побачив стежки і не погнав по ній коней. Ми втекли б, якби той негідник не підстрелив коня і якби увійшли у воду ці паскудні тварини..
Де Катіна знов потис руку товаришеві.
— Ви чесно виконали свій обов'язок, — сказав він. — Це була справді смілива думка й одчайдушний вчинок.
— Ну, а тепер як? — спитав американець.
— Я не знаю ні людей, ні того місця, куди нас везуть.
— Видно, у своє селище, спалити.
Де Катіна несамовито зареготав, незважаючи на тривогу.
— Ви все думаєте, що ви в Америці! — крізь сміх промовив він. — У Франції такого не трапляється.
— Ну, щодо вірьовки, то у Франції справа, здається, стоїть досить просто. Я гадав, що прийшов мені кінець, коли бандити затягли віжки.
— Я думаю, нас везуть кудись, щоб сховати там, поки не владнається ця справа.
— Ну, їм доведеться поклопотатись над цим.
— Чому?
— Вони можуть не знайти нас, коли ми будемо потрібні.
— Що ви хочете сказати?
Замість відповіді американець спритним рухом звільнив руки і підніс їх до обличчя товариша.
— Це, бачите, перше, чого вчать в індійських вігвамах.
Мені траплялося звільнятись від сирових ременів у гуронів, і тому навряд чи ремінь від сідла може мене вдержати. Простягніть руки.
Кількома спритними рухами він послабив вірьовки так, що де Катіна теж міг звільнити руки.