— А?!
— І зіпхнув мене в підвал.
— А??!
— Бо п'яний хотів обняти твою кузину Адель.
— О!!!
З кожним новим вигуком молодий чоловік червонів усе більше й більше, а брови його зсувалися все ближче й ближче. При останніх словах старика він зовсім розлютився і несамовито кинувся вперед, тягнучи дядю за руку. Вони бігли по одній з кручених стежок, обсаджених високою живою огорожею, з-за якої часом виглядали фавни або мармурові німфи, що дрімали серед зелені. Дехто з зустрічних придворних здивовано дивився на цю чудну пару. Але молодий чоловік був надто заглиблений у думки і не звертав уваги на гуляючих. Не перестаючи бігти, він проминув серповидну доріжку, яка простяглася повз дюжину кам'яних дельфінів, що викидали з рота воду на купку тцитонів, потім алею гігантських дерев, які мали такий вигляд, ніби росли тут кілька віків, але справді тільки недавно були привезені з величезними труднощами з Сен-Жермена і Фонтенебло. Біля хвіртки з саду на дорогу старий зупинився, захекавшись від безупинного бігу.
— Як ви приїхали, дядю?
— Коляскою.
— А де вона?
— Он там, за гостиницею.
— Ну, ходімо туди.
— Ти теж поїдеш, Аморі?
— Судячи з ваших слів, пора й мені появитися у вас. У вашому домі не зайвим буде мати людину з шпагою коло пояса.
— А що ти збираєшся робити?
— Переговорити з цим капітаном Дальбером…
— Значить, я образив тебе, небоже, сказавши, що твоє серце не цілком належить Ізраїлеві.
— Що мені до Ізраїлю? — нетерпляче гукнув де Катіна. — Я тільки знаю, що хоч би кузина Адель поклонилась громові, як абенакійська жінка, або звернулась із своїми невинними молитвами до Гітчі Маніту[1], то й тоді хотів би я бачити ту людину, яка насмілилася б торкнутися до неї. А! Ось під'їздить наша коляска! Жени щодуху, кучер, одержиш п'ять ліврів, коли менш ніж за годину ми прибудемо до застави Інвалідів.
Важко було мчати швидко в часи безресорних екіпажів і забрукованих диким каменем шляхів, але кучер стьобав кошлатих, непідстрижених коней, і коляска, підстрибуючи, гуркотіла по дорозі. Придорожні дерева мигтіли перед заскленими дверцятами коляски, а біла курява здіймалася слідом. Капітан гвардії барабанив пальцями по колінах, нетерпляче крутився на сидінні і час від часу звертався з питаннями до свого понурого супутника.
— Коли це все сталося?
— Учора ввечері.
— А де тепер Адель?
— Дома.
— А цей Дальбер?
— О, він теж там!
— Як! Ви рискнули залишити її в руках цієї людини, а самі поїхали у Версаль?
— Вона замкнулась на замок у своїй кімнаті.
— А, що значить якийсь замок! — Молодий чоловік, сам не свій від безсилої люті, потряс кулаком у повітрі.
— П'єр там?
— Він безсилий.
— І Амос Грін?
— О, цей кращий. Він, очевидно, справжній мужчина. Його мати природжена француженка з острова Статень, коло Мангаттана. Вона була одною з розсіяних овець стада, які рано втекли від вовків, коли рука короля тільки-но стала тяжіти над Ізраїлем. Амос розмовляє французькою мовою, але з вигляду не схожий на француза, і манери у нього зовсім інші.
— Він вибрав поганий час, щоб відвідати Францію.
— Може, тут криється незрозуміла для нас мудрість.
— І ви лишили його у вас в домі?
— Так, він сидів з Дальбером, курив і розповідав йому дивні пригоди.
— Яким він може бути оборонцем? Чужа людина в незнайомій країні. Ви погано зробили, дядю, лишивши Адель саму.
— Вона в руках божих, Аморі.
— Сподіваюсь. О, я палаю від нетерплячки швидше бути там!
Він вистромив голову, не звертаючи уваги на хмару куряви, що здіймалася з-під коліс, і, витягши шию, дивився крізь неї вперед на довгу, колінкувату річку і велике місто, уже ясно видне в тонкому синястому мареві, де вимальовувались обидві башти собору Богоматері, високий шпиль святого Іакова і цілий ліс інших шпилів і дзвіниць — пам'яток восьми століть набожності Парижа. Незабаром дорога повернула до Сени, міський мур все ближчав, аж поки подорожні в'їхали, нарешті, в місто південними ворітьми і коляска застрибала з гуркотом по кам'яному брукові, лишивши праворуч великий Люксембурзький палац, а ліворуч — останню споруду Кольбера, богадільню інвалідів. Зробивши крутий поворот, екіпаж опинився на набережній і, переїхавши Новий міст, повз величний Лувр, добувся до лабіринту вузьких, але багатих вулиць, що прямували на північ. Молодий чоловік все ще дивився у вікно, але йому закривала все величезна позолочена карета, що з гуркотом, важко їхала перед коляскою. Однак коли вулиця стала ширша, карета повернула вбік, і офіцерові вдалося побачити будинок, куди він поспішав.
Перед будинком стояв величезний натовп людей.
Розділ VI
БІЙКА В БУДИНКУ
Будинок купця-гугенота — висока, вузька будівля — стояв на розі вулиць Сен-Мартіна і Бірона. Він був чотириповерховий, такий же суворий і похмурий, як його власник, мав високу, загострену покрівлю, довгі вікна з ромбовидними шибками, фасверк з пофарбованого чорною фарбою дерева з проміжками, заповненими штукатуркою, і п'ять кам'яних приступок, що вели до вузького й темного входу в будинок. На верхньому поверсі був склад запасних товарів; до другого й третього прироблені були балкони з міцними дерев'яними балюстрадами.
Коли дядя з небожем вискочили з коляски, вони опинилися перед густим натовпом людей, очевидно, чимсь дуже збуджених. Усі дивилися вгору. Глянувши в тому ж напрямку, молодий офіцер побачив видовище, яке позбавило його здібності почувати щось інше, крім найбільшого здивування.
З верхнього балкона головою вниз висіла людина в яскраво-блакитному кафтані й білих штанях, які носили королівські драгуни. Капелюх та парик злетіли, і стрижена голова повільно гойдалась назад і вперед на вишині п'ятдесяти футів над бруком. Обличчя підвішеного, звернене до вулиці, було смертельно бліде, а очі міцно заплющені, ніби він не зважувався розплющити їх, боячись страшної долі, що загрожувала йому. Зате голос його гучно лунав по околиці, сповнюючи повітря благаннями про допомогу.
В кутку балкона стояв молодий чоловік і, нахилившись над поруччями, держав за ноги повислого в повітрі драгуна. Він дивився не на свою жертву, а, повернувши голову через плече, уп'явся пильним поглядом в юрбу солдатів, що купчилися біля великого відчиненого вікна, яке виходило на балкон. В повороті його голови почувався гордий виклик, а солдати нерішуче тупцялися на місці, не знаючи, чи кинутися їм уперед, чи йти собі.