Такі думки роїлись у голові короля, коли він стояв навколішках на "prie dieu" з різьбленого дерева, схиливши голову на розкішну червону оксамитну подушку. Звичайно він сидів у своєму відділі праворуч від олтаря. Гвардійці та найближчі слуги оточували його, а придворні дами й кавалери сповнювали каплицю. Благочестя було тепер у моді так само, як темні камзоли й мереживні галстуки; благодать торкнулась навіть самих легковажних з-поміж придворних, відколи король став релігійним. Але нудота лягла на обличчя усіх — і знатних військових, і всієї іншої камарильї. Вони позіхали й дрімали над молитовниками. Деякі з них, що, здавалось, щиро молилися, насправді читали останній роман Скюдері або Кальпернеді, майстерно оправлений в темні палітурки. Дами удавали більш побожних і виставляли наперед кожна по маленькій свічці в руках, держачи їх перед собою ніби для читання молитовника, але насправді лише для того, щоб король бачив їх обличчя і довідався, що вони душею з ним. Може, тут і було кілька людей, які молились від щирого серця й прийшли сюди з доброї волі; але вчинки Людовіка обернули французьких дворян у придворних, світських людей у лицемірів, і тому весь Версаль Набрав вигляду величезного дзеркала, що стократ відбивало тільки образ короля.
По виході з каплиці Людовік мав звичай приймати прохання і вислухувати скарги своїх підданих. Його шлях лежав через відкриту площадку, де звичайно й збирались просителі. Цього ранку їх було тільки троє — городянин, який вважав себе ображеним старшиною своєї гільдії, селянин, у якого мисливський собака загриз корову, та орендар, утискуваний своїм феодальним хазяїном. Кілька запитань і короткий наказ секретареві скінчили ці справи. Людовік, хоч і був сам тираном, мав, принаймні, ту добру властивість, що домагався права бути єдиним деспотом у своєму королівстві. Він уже хотів іти далі, коли раптом літній чоловік, поважний на вигляд, в одежі городянина, з суворими, характерними рисами обличчя, кинувся наперед і впав на одно коліно.
— Справедливості! Прошу справедливості, ваша величність! — вигукнув він.
— Що це значить? — здивувався король. — Хто ви і чого вам треба?
— Я — громадянин Парижа, мені чинять велику кривду.
— Ви, здається, поважна людина. Якщо вас справді скривдили, то ви матимете захист. На що ви скаржитесь?
— У мене в будинку розміщено двадцять чоловік синіх лангедокських драгунів під начальством капітана. Вони їдять мої запаси харчів, розтягають моє добро і б'ють моїх слуг, а в судах я не можу домогтися захисту.
— Присягаюсь життям, дивно розуміють правосуддя у нашому місті Парижі, — гнівно скрикнув король.
— Справа дійсно ганебна! — зауважив Боссюет.
— А чи нема тут якоїсь особливої причини? — вкинув Лашез. — Я запропонував би вашій величності спитати в цього чоловіка, як його звуть, що він робить і чому саме в його будинку розміщено на постій драгунів.
— Ви чуєте питання високошановного отця?
— Ваша величність, мене звуть Катіна, я торгую сукном і належу до протестантської церкви.
— Я так і думав! — скрикнув придворний сповідник.
— Це інша річ, — промовив Боссюет.
Король похитав головою, і обличчя його спохмурніло.
— Ви самі винні у всьому, і від вас залежить поправити справу.
— Як саме, ваша величність?
— Прийняти єдину істинну віру.
— Я вже належу до неї, ваша величність.
Король сердито тупнув ногою.
— Я бачу, що ви досить зухвалий єретик, — скипів він. — У всій Франції тільки одна церква — і саме та, до якої належу я. Якщо ви не член її, то не можете сподіватись на мою допомогу.
— Моя віра — віра моїх батька й діда, ваша величність.
— Якщо вони грішили, то це ще не дає вам права повторювати їх помилки. Мій дід теж стояв на хибному шляху, аж поки не відкрилися його очі.
— Але він благородно загладив свою помилку, — промурмотів єзуїт.
— Так ви не поможете мені, ваша величність?
— Поможіть спершу самі собі.
Старий гугенот з жестом розпачу підвівся з колін, а король рушив далі. Обидва сповідники йшли обабіч, нашіптуючи йому слова похвали.
— Ви вчинили благородно, ваша величність.
— Ви справді старший син церкви.
— Ви гідний наступник Святого Людовіка.
Але на обличчі в короля з'явився вираз людини, не зовсім задоволеної своїм вчинком.
— А ви не вважаєте, що до цих людей застосовують надто суворі заходи? — спитав він.
— Надто суворі? Ваша величність, ви помиляєтесь від надмірного милосердя.
— Я чув, що надзвичайно багато їх виїздить із моєї країни.
— Тим краще, ваша величність; чи може благословення боже перебувати над країною, де є такі уперті єретики?
— Ті, що зрадили бога, навряд чи можуть бути вірними підданцями короля, — зауважив Боссюет. — Могутність вашої величності тільки зросла б, якби вони не мали у ваших володіннях своїх храмів, як вони звуть свої єретичні кубла.
— Мій дід обіцяв їм свою охорону. Вам самим добре відомо, що вони перебувають під захистом Нантського едикту.
— Але ваша величність може змінити вчинене зло.
— Як саме?
— Скасувати едикт.
— І кинути в розкриті обійми моїх ворогів два мільйони кращих ремісників і хоробрих слуг Франції? Ні, ні, отче мій, сподіваюсь, я досить щиро ставлюся до нашої матері-церкви, але є деяка частина правди і в словах де Фронтенака про зло, що виникає від змішування справ цього світу з інтересами замогильного. Що скажете ви, Лувуа?
— При всій моїй пошані до церкви, ваша величність, не смію замовчати, що, мабуть, сам диявол нагородив цих людей дивовижним умінням та спритністю, завдяки чому вони — кращі робітники й купці королівства вашої величності. Не знаю, чим будемо ми поповнювати казну, коли втратимо таких справних платників податку. Уже й так багато з них покинули батьківщину, а з від'їздом припинились і їх справи. Якщо всі вони виїдуть з країни, то для нас це буде гірше за програну війну.
— Але, — зауважив Боссюет, — тільки розголоситься звістка по Франції, що така воля короля, ваша величність, можете бути певним, що навіть найгірші серед ваших підданих, з великої любові до вас, поспішать увійти в лоно святої церкви. Доки ж існує едикт, їм може здаватися, що король байдужий до цієї справи, і вони можуть залишатись при своїх помилках.