Дід Утюжок давно вже не мав таких слухачів, як оце тут, тому мерщій взявся розповідати про свої воєнні подвиги.
— Ви ж ото всі знаєте, як я хвашистського хвельдмаршала втопив і як мені за те подяка була від самого товариша Сталіна, — поцмокував він і перед своїми однолітками і перед підростаючим поколінням, яке очолювала секретар комсомольської організації завідуюча бібліотекою Тоня. — Ну, втопив то й утопив, а окупація ще ж, знацця, не кончилася! І треба держати вухо гострої Си-дю якось уночі, а воно двері — рип! — і входять, знацця, хлопці! Двое, а мо, трое, а мо, й більше. І кажуть: це ви, знать, діду, втопили і не дали виринути? А хто б же, кажу, ще таке зробив? Коли так, то вам од нас заданіе. Яке заданіс, не кажуть, а я й не допитуюсь, бо вже ж бачу: наші хлопці, партизани. Даємо вам, кажуть, діду, пулімйот страшної сили, а до нього ворону кобилу страшної скорості, а коли скресне крига, то ще й човна, про який страшно й подумати. А все це для того, щоб пробитися в район і визволити відтіля перераненого геройського партизана копитана Іванова Івана Івановича.
Добре, кажу хлопцям, ідіть і будьте спокійні. І, значить, пулімйот сховав у солому, човна прикидав очеретом, а кобилу запріг у санкп і гайда в район! Вже з села вискакував і був би долетів і визволив копптана Іванова, бо кобила біжить — у сніг не провалюється, наче на крилах, наче воно й но кобила, а вертоліт. Аж тут хтось чп то з Щусів, чи з Самусів, чи бенеря його зпа хто, з-за тину мене чимось гострим у коліно — штрик! Я — в замет, кобила хвоста набік — і павтьок, а мене в больницю, як пораненого, і го-стана довкруж так і сичить!
— А ото в сорок шостому ти приходив у сільраду і скаржився, що тебе Щусів Полкан за литку вкусив? — перервав цю гармонійну розповідь дядько Зновобрать.
— То для маскіровки, — не розгубився дід Утюжок. — Бо війна ж кончилась, а в мене шрам. Думаю: побачать, стануть приставати, допитуватись, щоб я свос геройство розкрив. А я чоловік простий. Нащо воно мені все? Тепер же по проістеченію времеиі можу й розкрить. Строк давності пройшов? Це вам і районний прокурор скаже, що пройшов. Копитапа Іванова я тоді не спас через своє ранєніє. Забрав його проклятий фашист, і тепер доблесний копитан у раю. А я поки вибрався з больниці, то вже й кінець війні. Не було б кінця, я б їм показав! Пулімйот який той у мене був? У танк вжариш — самі бризкп зостаються. По рельсу різонеш — сироватка! А човен який! По Дніпру від Києва до Херсона якби промчав, усі мости як лизнем злизало б! І піхто б мене не побачпв, не почув! А вже що ота кобила! Хваляться ото тепер: ракети, ракетп! Куди тим ракетам до партизанської кобили!
— Де ж вона? — спитав хтось з молодих та недосвідчених.
— А я подарував її. Для нашого маршала. Як проходили через село наші часті, покликав я ад'ютанта, кажу йому: так. і так. Берн і веди через усі дороги, переправи і фронти і кажи: кобила для маршала! І все розступатиметься перед тобою, як сон перед травою!
— Може, це й на параді Перемоги та кобила була? — знов спитав хтось з молодих.
— Могла й буть! Телевізора в мене тоді що не було, пе бачив я, чи вопа то вигарцьовувала, та думаю, що таки вона! Жалко, не вспів я до кобпли ще воза дочепити. Тут ото бігають молоді слідопити, все іптересуються, розкажи їм та покажи. А я їм і кажу: а чи чули ви, що біля нашого села Мазспип яр є? Не чули й не знають. Бо в тому яру лисиці тічки водять, то туди ніхто й ногою. Ну, а що мені лисиці після мого геройського прошлого? Я туди, хаміль-хаміль, а в кущах, весь уже мохом обріс — дерев'яний віз Мазепин! Все дерев'яне, ніякої тобі залізяки, а спробував я його в місця зрушити — стоїть як укопаний! Я тут тривогу, приїхали товариші з області — не можуть зрушити з місця! Б'ємо телеграму в столицю, приїздять звідти, беруть техніку, сюди-туди, — і що ж ви думаєте? Віз Мазепин увесь дерев'яний, а втулки в колесах — з щирого золота! І розвора золота, і дишель теж золотий! Три тонни золота — чули таке?
г Дід Утюжок брехав би й далі, але тут з'явився Петро Безтурботний, весь у засохлому купшрі й водоростях, посунувся до теплої грубки, яку для такої відповідальної нагодн щедро натопив дядько Обеліск,— і всі одразу зацікавилися ним, бо ще не забули про козоепопею, а тепер Петро, надто для воселоярівської молоді, став мовби втіленням атлантидності.
Тут доведеться зробити відступ, щоб пояснити, що таке атлан-тидність для Веселоярська.
У всьому світі вчені здіймають галас, пібптр, починаючи з шістдесятих років нашого століття, на земній кулі настає похолодання. Не знати, де воно там настає, а у Веселоярську ось уже років з дванадцять пече, як на сковорідці. Все сохне й пересихає, тріскається й розсипається порохом, а в Дніпрі воду мовби випиває якийсь велетенський віл. Але що там віл? Тупа, примітивна тварина, якою ні пишатися, пі величатися перед історією і нащадками. Воду ж випиває індустрія. Так що — па здоров'ячко! Але від того щорічного вппиваппя у довколишньому середовищі відбувалися дивні, не передбачені нашими багатомудрими вченими інститутами зміни, які мояша б назвати — гм, гм! — теж непередбачу-ваними. В печальній тиші щезали води, розплескані па безмеж-жях колишніх придніпровських плавнів, па віковічних людських поселеннях, в садах і дібровах, і знов з'являлися па світ божий колишні села, ніби воскреслі украшські атлантпдп, давні шляхи, стежки, незмпті горби, пезамулепі байраки.
Петро Безтурботний уже третє літо па колишньому колгоспному дворі штрикав пужалном у затвердлий мул, спльовував розізлено: "Шворінь десь тут загубив, не вспів тоді впхватить, а тепер риюсь, а воно, щитай, як чорти його злизали!" — "Та віп ужо зіржавів у воді!" — казали йому дядьки. "Таке й скажеш! Мені його Артемоп Власепко викував, у кіпських сциклинах загартував, щитай, па тпщу літ хватить! Сизий шворінь, як гайдукові баклажани, тепер, щитай, такого ніде й не найдеш!"
Сьогодні, почувши, ніби мають щось шукати, Петро вирішив, що йдеться про його шворінь, тому надягнув свій одяг, у якому поринав за шворнем, і з'явився до сільради чп не найперший.
Хоч Грпша пікому не скаряшвся па те лихо, яке звалилося на нього, але по Веселоярську вже поповзли чутки про паршиву вівцю, яка завелася в селі, і тепер усі тихо перемовлялися, але перемовляння ті були, сказати б, попередньо-неофіційні, або, як кажуть дипломати, прелімінарні, тому автор, який встиг-таки прибути па цю раду вчасно, не міг до них дослухатися, а терпляче ясдав розмови відкритої.