— У нас асигнувань і па простенького робота немає,— пояснила йому Ганна Папасівна,— а ви ще Й такого хочете, щоб говорив! То ж, мабуть, дуже дорогий.
— Л ми з вами, ВИХОДИТЬ, безплатні?
— Та я ж пе знаю.
— Пу, гаразд, Ганпо Панасівно. Будемо відбивати штурм гусячої комісії. Вп вже підготували довідку? ч
— Готую.
— Я піду подзвоню до Зіньки Федорівни, а тоді вже ми з вами подумаємо, як і що.
— Я б вам, Григорію Васильовичу, порадила знаєте що?
— А що?
— Поговоріть зі Свкріїдоном Карновпчем. Віп чоловік досвідчений...
Гриша ляснув себе по лобі. Справді: чому він індивідуально віддувався досі перед усіма перевіряннями і пе попросив поради ні в кого, а надто в такого мудрого чоловіка, як Зновобрать?
— Дякую, Гаипо Панасівно,— розчулено мовив віп.— Свнрц-дон Карпович уже тут?
— Я подзвопила йому, зараз буде.
— От уже дякую вам, так дякую!
Гриша навіть руку б поцілував Гаппі Панасівні, коли б умів, та, на жаль, в селі чомусь не заведено цілувати рук так само, як піхто ніколи не вживає слова "труд", хоч трудяться там люди запекло й самовіддано від народженпя до самої смерті.
По телефону Гриша розшукав Зіньку Федорівну і конспективно розповів їй про мороку з перевіряннями і про свої злигодні.
— Чому ж не казав про це? — спокійпо поспитала Зінька Федорівна.
— Но хотів турбувати. Думав: само минеться. А воно...
— Ти, мабуть, газет пе читаєш.
— А що?
— Читав би, то знав. То "Під шелест анонімок", то "Карась, якого не було", то про шістдесят дві комісії на одпн радгосп. Я вже це знаю і ставлюся до всього спокійно.
— Та як л?е можна спокійно?!
— А так. Розпихаю перевіряльників по галузях. Тих — на агронома, тих — на зоотехніка, тих — па інженера, тпх — па бухгалтерію. А до мене — тільки з висновками. А на висновки що? Візьмемо до відома, вживемо заходів, недоліки усунемо, упущенням покладемо край.
— Так у вас же господарство, а мене терзають хтозпа й за що. Суцільні обмови!
— От ти й постав на сесії питання про обмовників.
І трубка "клац"— і вже ти но впіймаєш Зіньку Федорівну ні сьогодні, пі в "обозримом будущем".
Але тут з'явилася велика рятівна спла в особі Свиридона Карповича.
— Ну, що тут у тебе, кажеться-говориться?
Гриша розповів про все. І про кози, і про Недайкашу з сіль-госпіпституту, і про демографію, і про гусячу комісію, яка налетіла й крил по замочила.
Зновобрать довго мовчав і мудро мружився. Тоді поставив "наводяще" запитання!
— І як воно — без підписів усе оте?
— Підпис скрізь однаковий: Шпугутькало.
— Сичик, значиться. Гриша не зрозумів.
— Що ви сказали, Свиридове Карповичу?
— Пугутькало — цс спчик. Дрібненький такий, кажеться-говориться, неважпецький сич. З отих, що на вмируще кричать. А ще там що?
— Я не допитувався. Але, здається, скрізь кінчається отаким: "По всьому району поповзли нездорові чуткп, і трудові маси ско-лпхпулися й обурилися".
— Ага, сколихнулися... А я вже давно собі думаю: щось воно не так. Як построїли нове село, щось мені муляє і муляє, а що саме — но пойму. Аж оце тепер пойняв: анонімок не було! А це ти мепі камінь з душі зпяв.
— Свиридоне Карповичу! — вигукнув злякано Гриша.— Що цс ви таке кажете? Хіба можна радуватись, коли?..
— Постривай, постривай, Грпшо, здається-бачиться. Ти ще молодий, пе знаєш людей. Раніше як воно було? Бували заяви, скарги, траплялися й наклепп. Тому болить, тому свербить, а той сам не зна, чого йому хочеться. І всі скаря^аться-яіаліються. Коли зросла грамотність, з'явилися й анонімки, [бо ти ж знаєш, що грамотність здатна вершити чудеса. Але все те зрідка. Процент нормальний. І коли оце в новому селі все вщухло, я стривожився. І таки ж справедливо стрпвояшвся. Бо оце, що ти мені розказуєш, то що ж воно? Це наче чума, грип "Гонконг" або імперіаліст якийсь поселився у Веселоярську, а тп мовчиш!
— Ну, я думав, що якось і сам...
— Ага, сам. А про колективізм писатимемо тільки в газетах? Тебе ж перевіряло завжди скільки людей? Два, три, а то й більше? От і тобі по самому треба ставати було перед ними, а 8 нашими людьми. Є в нас свій народний контроль? 6. От і запрошуй їх разом із собою. І я піду й стану і скажу, здається-бачиться. Гуртова відповідь. Хай спробують спростувати. І ніколи не треба виправдовуватися, коли не маєш провин за душею. Виправдовуватися перед негідниками однаково, що позичити грошей у скупого. А тепер ще одне. На тебе нападають, а ти?
— Ну, що я? Терплю й мовчу.
— Чом же мовчиш? З інститутом як? Ми тебе рекомендували? Рекомендували. Ми зацікавлені, щоб ти одержав вищу освіту? Зацікавлені. Маєш ти на це право? Маєш і заробив його самовідданою працею. Так хто Нч може ставати на заваді? Як його прізвище?
— Недайкаша.
— Так. Запам'ятаємо. А тепер знаєш що зроби? Піди на пошту до Гальки Сергіївни, купи сто вісімдесят п'ять листівок (це щоб на півроку вистачило) і щодня відправляй у сільгоспінститут і пиши: "Товаришу Недайкаша, як там моє питання?" І більше нічого. А ми ПОДИВИМОСЯ, що той бюрократ відпише. А щодо всіх цих перевіряльників... Даремно тп їх на себе перебирав.
— Так на мене ж тільки йпіло...
— Хоч і на тебе, а ти мав бп, кажеться-говориться, покликати на поміч. Пояснення ти як давав?
— Та як? Питали — відповідав.
— Словесно?
— Словесно.
— А треба в письмовій формі. Велике діло — документ! Коли є документ, тоді рано чи пізпо побачать, хто дурний, а хто розумний, хто негідник, а хто чесний чоловік. Що там на тебе знов звалилося?
— Якась гусяча комісія.
— Бачпв її?
— Ще ні.
— Побачиш — по розбалакуй, а кажи, що все їм представиш у письмовій формі.
— Так я ж і не вмію...
— Вчись, кажеться-говорпться. Треба вміти борюкатитися. Бо інакше що? Мухи позлітаються в табуни й загризуть. Мурахи повиповзають з усіх пір і по дадуть дихнути. Блохи повистрибують з собачого хутра і вип'ють кров до крапелини. Л ти стій і не во-рушнсь, здається-бачиться!
Грпша подякував дядькові Зновобрать за науку, а сам з гіркотою думав, чому це само я новппеп розв'язувати всі ці проблеми, колп мені треба зміцнювати свою сім'ю і бути гідним Дашуньки, коли мені ще не минуло й тридцяти років, а тим часом, як стверджує наука, саме в цей період я маю зміцнювати свій організм для нових трудових успіхів, битв і перемог.