Гриша став. Давидко що пробіг трохи, покп помітив, що біжпть самотою, зупинився й собі, гукнув:
—— Ти чого?
— Візьми огірок, а то я вертаюся,— сказав Грпша.
— Здурів!
— Візьми, а то ніколи.
Гриша навіть пе став ждати, поки Давидко підійде до нього. Поклав огірок на стершо і помчав павздогіп за комбайном Безкоровайного.
Все ж таки той комбайн страшенно схожий на золотистого1 джмеля. І хмарка, якою віп оповитий, так само золотиста. Мабуть, вона й зсередини теж така, слід тільки добре придивитися.
Чи міг бп тепер сказати, що вже надивився досхочу? І кому?
Зіньці Федорівні? j
Але з Зінькою Федорівною можна сугубо, трегубо і Muorory6oj тільки про діло, тільки про те, що треба, бо вона голова колгоспу,! а на голову колгоспу падає все: стурбованість, надії, озлоблення, несприятливі погодпі умови і відповідальність, відповідальність, відповідальність.
Коли б Грпша був поетом, він бп склав оду про голову колгоспу. І не тому, що голова, як це вважають деякі ппсьменппкп (та й хіба самі письменпикп?), затуляє могутньою постаттю всіх сільських трудівників, визищуючнсь над ними, як мідний пам'ятник. Пам'ятники, як відомо, тільки нагадують нам про зроблене, а живим — живе.
Голова нікого не затуляє і не заміняє, віп тільки віддувається! за всіх — це правда. Л для цього треба міцно стояти па ногах,! вростати в землю так, щоб не виколупали тебе ніякі землерийні! машини і ніякі сили па світі. Тому всі голови міцно стоять на по-! гах. Через це вони трохи неповороткі, зате хитрі. Вони люблять гарні хати (ой чия то хата так оздобленая?), але не витрачають] па це державних грошей. Люблять вони чорпі "Волги". Коли жі чорних пе дістається, то їздять на тих, які запарядпть Міпістер-| ство торгівлі у район. Ще більше вони люблять відзнаки, але ніколи пе переймаються марпослав'ям, бо не мають для "того часу.| Найцікавіше (це вже межує з якоюсь містикою), що всі голови; колгоспів, псзалежпо від їхньої статі, мовби однакові. Чоловіки схожі на голів і жінки схожі на голів, ви ніколи не сплутаєте їх з кимось ішпіім, а зустрівши, одразу вигукнете: "Доброго здоров'ячка, товаришу голово!" І цо тим дивніше, що голова як частина тіла в голови колгоспу пе займас такого вже надто особливого; місця. На перший план тут висувається щось інше, зовсім не біо-j логічне, а мовбп стратегічно, чп що: упертість, несхитність, ста-| лево-кам'япа вольовптість. Він піднятий над землею і над усіmj світом великим відчуттям всемогутності сміху. Сміх очищає кров. Тому голова усміхається і тоді, коли йому говорять розумні речі,| і тоді, коли чує дурниці. Насправді ж — він виставляє мудру ус-; мішку, як щит, відгороджується нею, як дипломат від чужого міністра закордонних справ. Нам своє робить!
Вам хочеться того й сього або так і сяк, а голова знає, що тіль-і ки ось як. Ви приїхали й поїхали, а голова зостається. "А я таке, йілля мато, що химери одгапяю"... Голова свистить, як шпак, услід тимчасовим уповноваженим, а клює тільки свої зернята. Сонце його пече, дощі січуть, вітри здпмають, морози докучають, а він тільки крекче, червоніє, надимається і вростає в землю ще глибше. Навіть єгипетські піраміди розвалюються, а він стоїть. Гірські хребти під дією всемогутніх сил природи згладжуються, ппж-
"Гають, присідають, а голова колгоспу не просто собі стоїть, а що віби й вивищується щодалі більше і дужче.
Скажуть: а ссляпп взагалі? Хіба вони не такі, як голови колгоспів? І чп неодмінно треба статп головою, щоб скупчпти в собі всі ці ознаки, властивості й гідності свого народу, працелюбного і твердого в історії? Тоді спитаємо й ми:, а що такс селяни і де вони тепер? І чи вони збереглися в своєму первісному, сказати б, віддистпльованому вигляді? Летять до міста, надто що крила з синтетики тепер куппш будь-де. Колишні селяни переходять в оту неозначену категорію людства, яка метається мЬк житловими масивами великих і малих міст і тпми географічними просторами, де половіє жито, красується пшениця, тихо росте в землі картопля, кувікають поросята, начиняються ковбаси і настоюється в глечиках густа сметана.
— То як, Зіпько Федорівно,— спитав Грніна голову колгоспу по телефону,— ви не заперечуєте, щоб я підміняв Подала на бу-рякоагрегаті в пічпі зміни?
— Давай домовимося так,— сказала Зінька Федорівна,— ти мені нічого не казав, а я нічого не чула.
— Згода.
— А тепер ти мені скажп: як ти відігнав од нас Жмака? Я тобі за це готова в ніжки поклонитися.
— Та як? ВИ Ж мопс кинули йому в пащу, от я й відкручу-вася. То як мені — сідати па комбайн?
— А хіба я коли-небудь була проти? — сказала Зінька Федорівна.
І тут пішов дощ. Перед тим земля, спечена сопцем, була тверда, як бугаячнй лоб, а тепер за одну ніч розкисла, розповзлася, мов та гася з прислів'я, і вже не була доброю і всеплодющою, а тільки хижо-нещадимою і найперше намагалася засмоктати тебе в свої нетрі, проковтнути, злизати лизнем.
Однак у наміри автора не входить описуваппя дощів. Автор пе може (і пе хоче!) конкурувати з класиками. Незважаючи на свій похилий вік, автор досі ще пам'ятає геніальпу картппу українських дощів у Коцюбинського: "Ідуть дощі. Холодні осіппі тумани клу-бочаться вгорі і спускають па землю мокрі коси..." Але класики не знали, що таке п'ятдесят мільйонів тонн цукрових буряків. Такої кількості цих, як пишуть паші журналісти, "солодких коренів" взагалі пе знав жоден народ. І піхто не зпає, як це посіяти, як шарувати, прополювати, доглядати, а найголовніше: як викопати.
Ми копаємо буряки! Нас п'ятдесят мільйопів, а буряків — п'ятдесят мільйонів тони, та ще додамо десять мільйонів тонн землі, яка налипла па буряках. І ось у світі діється те й се, одні країни розвиваються сюди, інші розвиваються туди, ще інші зовсім пе розвішаються, а над ними нависають ті, хто з жпру біситься, а мп знай копаємо буряки. Копаємо в землі тугій, як бугаячий лоб, і в розболочепій, як оті хлябі небесні в старих книгах, і в скованій морозами, твердій, як тапкова броня, копаємо невтомно, уперто й завзято, бо хочемо, щоб у цьому яюрстокому й безжалісному світі було хоч трохп чогось доброго й солодкого. Облишмо доброту абстрактну для вирав кабінетних філософів. Ми люди конкретної дії, ми годуємо людей, так і запишемо. А тим часом копатимемо свої буряки, бо їх багато, а часу мало.