В очах стояли непролиті сльози, хотіла, щоб ніхто не помітив їх, — і не могла. Завжди небагатослівна, стримана, вона й тепер робила все мовчки, а потім, коли прийшов час їхати, стояла біля візка в накинутій на сухенькі плечі теплій хустці й не дозволяла рушати. І візник сидів мовчки, все ждав чогось.
— Ну що ж ви, мамо?.. Я ж не на край світу їду, — заспокоював, а в самого забивало дух. — Перезимую, а на літо вернусь. Відпишу вам зразу ж.
Вона все розуміла, кивнула: добре, мовляв, не турбуйся, бачиш, і я спокійна. І, неспроможна говорити, лише кілька разів перехрестила його.
Не сподівався, що так рано — на світ тільки благословилось — прийде отець Іоанн. Обійняв його:
— Не забувай, сину, отчого дому, матері своєї... І слово моє пам'ятай!
Це останнє, що сказав учитель.
— Благословляє тебе і отець Башинський. Прийшов би сам, та нездужає.
Соромно: треба було забігти, знайти час і попрощатись, але так закрутився в ці дні, що себе не пам'ятав. Поки оформив свідоцтво про належність до дворянства, три дні минуло. Предводитель пан Черниш, виявилось, у село своє виїхав, довелось до нього стукатись. Деякі розпорядження зробив і по господарству, щоб матері взимку не треба було турбуватись. І все-таки слід було вибрати часину й відвідати семінарію, вклонитись старому вчителеві риторики й піїтики.
— Прошу вас, отче, передайте мою любов і глибоку вдячність отцеві Башинському. Соромно мені, що не зайшов. Прощення прошу... І — спасибі вам за все добро ваше!
Вони обнялись, як давні друзі, — вчитель і його перший учень...
І ось він їде. Не в Північну Пальміру, куди одного разу влітку, коли :він був — може, на щастя — на кондиціях, хотіли послати його і ще кількох семінаристів. Ті поїхали, він лишився. А нині їде в Золотоніський повіт. Це далеченько, але не таїкий уже й край світу.
Візок невеликий, напівкритий, у ньому ледве вміщуються нехитра юладь і він сам з візником — літньою панською людиною, і вісе ж таки сидіти на рядні, що вкриває мішок з сіном, зручіно. Можна вільно поринути у спогади, згадувати, що заманеться.
По обидва боки дороги біжать поля, де вже майже зібрано врожай, лиш де-не-де стоять ще півкопи. По жовтій стерні, щось пильно вишукуючи, не звертаючи уваги на проїжджих, походжає чорногуз.
Сам пан Томара виїхав ще вчора, а нового вчителя залишив з обозом і челядинцями. Котляревський не заперечував: мало (радості трястися біч-о-біч з паном і його племінницею Мафією — дівицею, як видно, надто цікавою; поки дядечко івийшов з дому, вона встигла спитати, яких наук пан учитель навчатиме її родича. Іван відповів щось не зовсім чітко, і вона не забарилась спитати, що в нього з вимовою, чи він часом не заїка, і якщо він стане навчати її двоюрідного братця, то як би й учень не став заїкою, а пізніше це може перейти й на неї, бо їй же доведеться кожного дня зустрічатися з паном учителем за обіднім столом, навіть брати уроки, адже вона живе в домі свого дядечка і нема потреби запрошувати ще одного вчителя тільки задля неї. Вона відверто насміхалась: а що ти, вчителю, відповіси? Дивлячись на жваве, досить гарненьке, хоч і трохи повнувате, обличчя дівиці, Котляревський стримано відпіовів, що панні Марії нічого такого не загрожує, бо розмсовляти з нею, а тим більше давати їй уроки, він, на жаль, не матиме часу, та й не наважиться, бо навряд щоб чогось нового навчив він таку освічену панночку.
— Ого, паніє вчителю, та у вас, виявляється, ясна вимова, й, здається, ви досить зрозуміло можете відповідати, й навіть... дівицям. — Панна Марія невідомо чого збентежилась, щось хотіла додати, та в цей час із дому вийшов дядечко; відсапуючись — він тільки-но перед дорогою випив добру кварту меду, вліз у карету й покликав племінницю. Нічого більше не сказавши, підхопивши спідниці, вона проворненько забралась услід за паном Степаном і визирнула звідти іна вчителя, що скромно стояв і чекав, як видно, розпоряджень свого нового пана. Але пан Степан махнув рукою, і сірі в яблуках коні рвонули а місця, легко винесли карету за ворота...
Нічого нема ліпшого, як їхати з візником і говорити, що на думку спаде, співати, якщо захочеш, спинитись, де застане ніч — біля придорожньої корчми або біля закинутої степової криниці, у якій-небудь улоговині, де не чутно вітру, чи на околиці якогось хутірця; знову погойдуватись у візку між небом і землею.
Візник Лука Жук, почувши із уст учителя рідну мову, охоче розповідав, як вони, коврайські, живуть під паном Томарою, сказав, що в нього, Луки Жука, чотири сини (один з ними в обозі їде) і дочка — всі на панському подвір'ї: У стайнях, на псарні, а дочка куховарка. Так що він, Лука, майже не бачить своїх дітей, зрідка Одарка навідається, спитає, "чи ми ще з матір'ю живі", і побіжить. І сини — все в роботі та в роботі. На Великдень хіба що приходять. Молоді ще, нежонаті, тільки старший збирається, а пан не дозволяє... "Я, батько, благословив, а він — ні".
Похиливши сиву голову. Лука мовчить, щось шепоче, неначе молиться чи прислухається до того шелесту осоки на березі річки, вподовж якої тягнеться дорога.
Іванові жаль старої людини, йому зрозумілий її смуток, і він говорить якомога м'якше, сердечніше.
— Журбою горя не зарадиш, дядьку Луко. Тільки собі серце розвередиш. Може, прийде час — і легше стане жити вам і вашим дітям.
— Хоч би онукам, — зітхнув старий фурман.
— Людині без надії ніяк не можна.
— Однієї надії мало, пане вчителю. Он і мій кум Харитон Груша так каже. Спинимось на нічліг, послухайте його.
— А чого ж треба ще?
Лука помахав над кіньми батіжком, і вони пішли веселіше, візок гойднуло на кореневищі, кинуло у ковдобину і винесло на рівне. Позаду почулося торохтіння: то наближалися підводи; на передках, як граки, насурмонившись, сиділи погоничі. Хрест-навхрест перев'язані вози з кладдю хилились то вліво, то вправо, здавалося, готові в першу-ліпшу хвилину перекинутись.
— Чого ж треба, дядьку Луко?
Жук озирнувся навколо, натягнув віжки;
— Багацько чого... Та краще вже помовчати. — І знову змахнув батіжком, ворухнув віжками.
— А чого ж краще?
— Бо до гріха недовго.
Іван перекусив соломину, підсунувся до фурмана ближче: