— Поїду. Хоч сьогодні.
— Чому не спитаєш про умови?
— Мені однаково. Тільки б з канцелярії піти. На свіже повітря, на простір!
— Негоже так, Іване. Умови треба знати. І обговорити. І ось що не забудь. Перед тим як їхатимеш, неодмінно візьми в предводителя нашого, пана Черниша, папір, що состоїш у дворянстві. А то... Хоч поміщик цей і знайомий мені, а запише тебе у ревізький реєстр — і прощай, воля... Отож не забудь... І чекай. Приїдуть по тебе. Може, в ту неділю. На ярмарок пожалують. Ну ось, сину мій, і все. Матері кланяйся! Заждалась тебе, мабуть, стара.
— Ой правда! Спасибі вам! За ваше добро!
— Одним "спасибі" не обійдеться. Пам'ятай слово моє, сину!.. — Іоанн замість перехрестити Івана — обійняв його, притнс до грудей. — Іди вже...
Іти було недалеко. Обігнув дзвіницю, собор — і ось уже хвіртка. Біля неї розгледів матір. Вона чекала — така ж висока й тонка, як син. У темній шалі, в подовженій керсетці із зубцями, обведеними гарусною ниткою.
— Мамо!
— Ти, Іване?.. Не інакше звістку якусь несеш — поспішаєш, і мова неспокійна.
— Так, мамо, — сказав Іван і подумав, що звістка ця матір не порадує: не завжди охоче розлучалася з ним, і цього разу слова не скаже, але погляд її, похилені плечі скажуть йому все... Ні, сьогодні він нічого не скаже — жартуватиме, і вона буде спокійна і, можливо, не спитає, що ж то за вість така.
І він справді жартував, як це вмів тільки він, розповідав, що оце йшов із служби й поблизу семінарії — "випадково звернув у той провулок" — зустрів отця Станіславського. Як же ж не поговорити? Ось і побесідували — мало не до півнів, добре, що хоч не до третіх. Нехай мати не гнівається. Іншим разом проворніший буде.
Вона слухала й не могла збутися думки: що ж за вість приніс її син? Добру? Дай, господи! То чи варто так непокоїтись? Якщо в сина легке серце, якщо йому добре, — матері більшого щастя не треба.
3
Не пам'ятав себе таким: оновленим, вільним, як птах, і зовсім молодим, далебі, юнаком, повним сил і нестримного захвату, здібним на все, аж до хлоп'ячих витівок. Справді ж бо, йому всього двадцять чотири і все життя попереду, а це — нові люди, невідомі зустрічі і нова робота. Тільки б до місця прибути скоріше, обдивитися, познайомитись з майбутнім вихованцем...
Минуле лишилося по той бік Київського в'їзду. Вийшов будочник, посвітив ліхтарем, сонно поглянув услід проїжджим, не спитав хоч би задля годиться, куди й по що в таку ранню годину від'їжджає молодий панок, і опустив шлагбаум. У прозорій млі ледве вгадувались золочені маківки Успенського собору, зблискували зволожені дахи ковальського ряду, свіжий колісний слід лишався на дні майже пересохлої Полтавки, праворуч косою тінню проплив костьол, і незабаром останні приземкуваті хатки поховались за чорними осінніми садами. А попереду вже горбатився нерівний степ, зливаючись з небвм, стіною ставав перед очима. Ледве біліла дорога, вела візок все далі й далі.
Там, за Київським в'їздом, за шлагбаумом, який опустив будочник, у теплому, ще сонному містечку лишився батьківський дім з випаленими на сволоці словами про рік його возведения, босоноге дитинство, в якому чудернацьки переплітались легенди про героїчне минуле полтавської фортеці з сучасним, юність, віддана науці в духовній семінарії, і безконечні дні й місяці в Новоросійській, канцелярії..
Ще три дні тому він прийшов до столоначальника і вручив йому письмову заяву про відставку. Той за звичкою не підвів голови, не подивився на папірець з гладкими краями, чисто й акуратно виконаний. А Іван не йшов, чекав, і Новожилов нарешті присунув папірця до себе, презирливо підібравши нижню губу, приготував перо, щоб вказати самовпевненому протоколістові на пропущену кому, і раптом здивовано мугикнув, видивився на Котляревського:
— У відставку? Адже ви, мосьпане, вже протоколіст.
— Так, мосьпане, у відставку, — в тон йому відповів Іван.
Новожилов пожував губами, поправив жорсткий комірець мундира, що підпирав одвислі бакенбарди, і хворобливо поморщився, неначе ковтнув чогось гіркого, Одначе більше нічого не сказав і не спитав, мабуть, відчувши у відповіді підлеглого — тепер уже колишнього — незламне рішення. Прощання вийшло дещо сухувате, але Іван іншого й не сподівався: Новожилов не був здібний на більше, лиш кивнув з висоти своєї поважності, казенно байдуже побажав успіху и особистого щастя на новому полі діяльності. Котляревський побажав йому того ж самого.
Міклашевський спочатку не повірив і сказав, що Іванові жарти йому давно відомі, нема чого клеїти дурня, він теж на таке здатний, але, зрозумівши, що Іван не жартує і, справді прийшов прощатись, розплакався, як дитина, і, обійнявши товариша, плачучи, казав:
— З ким лишуся, брате Іване? Ти — друг мій єдиний.
— Втішишся, Федоре. Не гніви долі. Місце моє займеш незабаром.
— Для чого мені місце, коли тебе не буде?.. Що й казати, звісно, жаль — стільки літ змарновано, жаль і товаришів — таких же, як і він, робочих конячок канцелярії, що безжально в'їдала дні і роки. Товариші по службі провели його до ґанку, незвично задумливі — умудрені життям, колишні семінарські братчики. Тільки деякі дивувались: таку посаду лишати, адже протоколіст — верх бажань?! Він кожному знайшов слово: одному побажав вдало женитись, другому — одержати нарешті посаду канцеляриста, Міклашевському — зайняти його місце, ще комусь — щасливого виграшу в карти, а всім разом — бути гідними семінарського товариства, не забувати, згадувати хоч зрідка раба божого Івана, котрий також пам'ятатиме їх у своїх мандрах по світу...
Важке було прощання з матір'ю. Усю ніч напередодні від'їзду вона не лягала, пекла пироги на дорогу, кілька разів мостила і перемощувала в його скриньці білизну, ще раз і ще передивлялась, чи всі ґудзики на місці, поверх сорочок поклала свою білу шовкову хустку.
— На шиї носитимеш... Все ж тепліше.
Він не смів перечити, не смів просити її прилягти, спочити трохи. Потім узялась допомагати книжки укладати в окрему скриню. Сама винесла й поклала у візок кошик з їжею, хотіла і скриню нести, але Іван не витримав і попросив не втручатися — для чого, мовляв, візник тут, який готовий допомогти молодому панові і його матері?