Князь Рєпнін з усією сім'єю приїхав з Яготина і мав тепер зимувати в Полтаві. Велика Варвара не забарилась після приїзду викликати до себе директора театру і, коли той прийшов, спитала, коли ж вона слухатиме нову п'єсу. Почувши, що п'єси ще нема, висловила незадоволення, не забула сказати, що скучила за театром. "Коли ж він буде?" — "Під Новий рік, ваше сіятельство, можливо, на тиждень-два пізніше. У них контракти, а їх слід виконувати. Лишилось не так вже довго чекати". — "Напишіть, щоб не барились... і вдома роботи вистачить".
У гімназії повним ходом йшло навчання. Пансіон для дітей бідних поповнився новими вихованцями, серед них з серпня був і молодший Щепкін — брат актора...
Як і раніше, збирались братчики-масони у домі Олексія Капніста. Пильно придивлявся до них майстер ложі — начальник генерал-губернаторської канцелярії Михайло Новиков, маючи намір запропонувати декому з них вступити до підпільного "Союзу благоденства".
Ранки в листопаді холодні. Останнє листя, зірване вітром, котилось по стежці від собору і, посунувшись з відкосу, летіло за вітром вниз — лукою, до самої Ворскли... Напередодні Іван Петрович запросив до матері лікаря Опанаса Андрійовича Кондуру. Той прийшов, уважно вислухав хвору, спитав, на що скаржиться. А вона:
— Я не скаржусь... То Івась мій наговорив... Я ще ходжу. Інколи, правда, втомлююсь, то змушена полежати трошки, а полежу — воно й минається.
Здавалось, нічого їй не боліло, і вона не знала, з чого Іванко взяв, що їй погано. Правда, слабість не полишала, траплялось, за ніч не могла зімкути очей і кашляла, а він чув той кашель, чув, як вона постогнує, і теж не міг заснути, приходив до її кімнати, а вона прикидалась, ніби спить вже і не чує його кроків.
Вийшовши від матері, лікар відвів Івана Петровича у вітальню, всадовив у крісла, сам сів навпроти:
— Що маю сказати, дорогий мій.
— Скажіть, що з нею?
Лікар не квапився з відповіддю, довго крутив цигарку — Кондура нікому не радив курити, а сам палив цигарку за цигаркою. Бакенбарди його були руді, а може, присмалені; від його сюртука, потертого на рукавах, завжди несло карболкою та ще якимись незнайомими ліками. Вже немолодий, голова велика, скуйовджена, давно вже вкрилась легким пилком паморозі, але очі — ясні, відкриті — лишались молодими, а зараз вони здавались пригаслими, і це спостеріг Іван Петрович і затурбувався:
— Чого ж мовчите? Я ж надіюсь...
— Не треба. Я такий, як і всі.
— В Полтаві ви один лікар. Ви все вмієте.
— Не вмію. — Мало не закричав Кондура. — Наша медицина нічого не варта. Що вона може? Серце нове дати? — І вже тихіше: — Друже мій, Іване Петровичу, у вашої матері невиліковна хвороба.
— Яка?
— Старість. Проти неї ліків ще не вигадали... Але не хвилюйтесь. Вона житиме... скільки на роду написано... їй поки що легше, і я все зроблю, щоб їй було ще краще... А більшого нічого не можу... Простіть мені, але я сказав правду.
Незабаром лікар пішов. Іван Петрович його не проводжав, Кондура не дозволив, і він повернувся до матері в кімнату. Там вже була і Одарка, принесла кухлик теплого узвару з улюблених матір'ю та сином аґрусу і малини.
Пила маленькими ковтками і щось стиха говорила, до вуха Івана Петровича донеслось кілька останніх слів: "Доглядай його, Одарко, бо я ж — бачиш яка... Доглядай — і тобі на тому світі бог віддячить..."
Змовкла, коли став на порозі.
— От і ти... Але чого ти прийшов? Не заважай нам в Одаркою погомоніти.
Він ще стояв, не рухався.
— Не журись. У мене все є. Йди... працюй, сину.
Він довго сидів під її дверима на ослоні і думав. Ніби перегортав сторінку за сторінкою все своє життя. Скільки пам'ятав себе, мати не жалілась, нічим не дорікала, завжди турбувалась про нього, лише про нього, свого Іванка, про себе ж не думала. Вдруге заміж не пішла, хоч — він знав про це — до неї сватались, і не одного разу, а вона, молода ж іще тоді, навідріз всім: ні, та й годі. Хіба ж могла дозволити, щоб у її Іванка був вітчим? І все життя віддала синові. Все до останку. В грудях бракло повітря, а очі, такі пильні, нічого поперед себе не бачили, ніби раптом все туманом повилось і попливло — і стіни, і підлога, і стеля; ледве втримався на ослоні, щоб не впасти, лише силою волі примусив себе опам'ятатись. Міцно стиснувши вуста, мало не застогнав. "Мамо, ти ж у мене єдина у світі — найдорожча, найкраща, і що я без тебе?.."
Прислухався — в кімнаті було тихо, про щось говорила служниця — майже вголос.
Заспокоївшись трохи, підіов до себе. Сів за стіл, дістав з шухляди омріяну теку, перекинув кілька аркушів зеленкуватого паперу. Назви ще не було, і тому перший аркуш був чистий, як ранішнє небо. Каламар присунув, пера — теж. Все під рукою — тільки пиши.
Та не писалось. А тут ще й гомін за дверима не вщухав і на хвилю. То Одарка вийшла від матері і, як видно, не скінчивши мови, продовжувала говорити — вголос, щоб добре було чути:
— Ваша правда, паніматко, аякже... Вони тепер дівчата такі — не слухають ні матері, ні батька, по любові жити дочуть. І я такою була, коли сказати правду, і, їй же богу, не жалкую. На те ми полтавки! І до роботи хист маємо, і до сім'ї, і до всякого діла не останні...
Що вона таке сказала? "На те ми полтавки..." Полтавки? Як просто і гарно — полтавка! Справді, мова в його майбутній п'єсі йтиме про полтавку, то чому ж і п'єсу не назвати так? Просто і зрозуміло — полтавка. А дівчині, коли на те пішло, щоб до ладу було, можна дати ім'я. скажімо, Наталки. А яке ж прізвище у неї буде? Батько її натерпівся бідолага на своєму віку чимало, більше ніж досить, то, може, і прізвище йому таке дати — Терпило? А мати, отже, — Терпилиха. Ганна Терпилиха, стривай, не Ганна ж, бо то було б надто прозоро, інше ім'я потрібне, проте, нехай, потім можна подумати... Зразу все і записав, щоб не забути, для пам'яті.
Перегорнув кілька аркушів, дійшов до яви — возний з Наталкою. Ще раз перечитав арію возного. Що ж це? Так поспішав, що замість "возженія в крові" написав "возжеланія". І ось знову: треба "жадний волк младую ягницю", а написано: "жадовий волк...". Ще кілька помилок знайшов, так дійшов і до яви з виборним, і там теж помилка: замість "кабака піднесла", написалось чомусь — "кабана". Виправив до останньої коми.