Полтавські лицедії побували в Ромнах на ярмарку, потім у Чернігові під час дворянських зібрань, а коли зібрання закінчилися, все одно їх не відпустили, затримали ще на кілька тижнів, про це клопотався чернігівський губернатор пан Жуков, а його в свою чергу просив про всіляке сприяння гастролям сам князь Рєпнін, генерал-губернатор, і надіслав був з цього приводу особистого листа.
З Чернігівщини шлях обозові послався на Полтавщину. По дорозі додому не обминули Києва, і тут довелось затриматися тижнів три, просили про те місцеві любителі театру — чутка ж пройшла про цікаві гастролі в Чернігові; дали десяток вистав і вирушили на Кременчук — це вже ближче до дому. О цій порі там гримів на всю губернію так званий Семенівський ярмарок; за традицією, він тривав кілька тижнів, і, звичайно, збирав чимало і гостей, і негоціантів. Всі вистави на таких ярмарках давали повні збори і були для театру, як кажуть, касовими.
Після Кременчука театр чекали у Харкові. Запопадливий пан Імберх завчасно писав листи і, отже, домовився з тамтешньою міською владою про гастролі. Лише під Новий рік, а може, тижнем пізніше, полтавські лицедії мали повернутись додому, на свої зимові квартири, готуватися до нового театрального сезону.
Осінь йшла по слідах обозу. Котилося спустілим степом перекотиполе, то тут, то там вітер чіпляв його на гостре, голе вже віття дерев, і воно якийсь час гойдалося на ньому, потім зривалось і котилося далі — світ за очі, в негоду і ніч, без надії на притулок. Колись і полтавські лицедії, подібно отому перекотиполю, шукали своє щастя по світах, на ярмарках. У роз'їздах у деяких з акторів минало все життя. Тепер — ні, полтавські лицедії знали: у них є свій дім, власний, надійний затишок, він жде їх, в першу-ліпшу хвилину готовий розкрити свої обійми: приїжджайте лише. І це зігрівало у безконечних мандрах по шляхах несходимої імперії, і тракти здавались не такими твердими, як раніше...
Пряженківська їхала на передостанньому возі разом з Барсовою. Коли надокучало дивитись на подібні один на одного придорожні кущі та осики, подруги затягували пісню, а наспівавшись, повертались — вкотре — до спогадів про гастролі в Ромнах та Чернігові, переказували одна одній, як їх приймали там: були квіти, оплески, вітальні адреси, звані вечері та обіди, всього було. І все ж тягло додому, в Полтаву.
Останній лист від Івана Петровича Тетяна одержала за тиждень перед від'їздом з Чернігова. Він писав про те, про інше, писав, що скучив, і лише натяком про свою роботу, м'ожливо, "якщо все йтиме як слід", то по приїзді в Полтаву він дещо і почитає їй, Тетяні, і, можливо, не лише їй одній, а й колегам. От про це вона і говорила Барсовій, закрившись від надвечірнього сонця хусткою.
— Одно слово — або буде, або ні, — зробила висновок Барсова.
— А ти, матінко, як думала, це ж не ціпом махати, а писати. А може, не пишеться, — відказала Тетяна. — Хоча міг би і більше сидіти.
— Ось тут ти помиляєшся: він не тільки директор театру, але й наглядач дитячого пансіону, а це знаєш що таке?
— Та здогадуюсь... — Тетяна помовчала. — Господи, коли ж будемо вдома? Попереду — Харків. А це ж добрий місяць, а то й два. Який він нині?
— Запилючений, мабуть, який же ще?
— Але ж і люди там... Може, не всі нас забули, Соню.
— Якщо маєш на увазі меценатів, то вони всі вже жонаті.
— Не про це я... Та і не твоя турбота.
— І моя. Я ж тобі подруга... Роки пливуть, а ти як була одна, так і досі.
— А що ж робити? Років не спиниш, вони біжать, як ті он хмари.
— Ба ні, швидше... Незчуємось, як і в Полтаві будемо, отож, не сумуй.
Пряженківська закрилась хусткою зовсім, щоб подруга не загледіла, як у неї раптово заволожіли очі, нічого не відповідала. Уявила на мить кімнату в Полтаві, останній вечір перед від'їздом, який вона провела разом з Іваном Петровичем, просила сама, щоб прийшов. Господи, який щасливий був той вечір — один за все життя...
Засиділись. Пили чай, ще щось вона виставила на стіл. Та вони більше говорили. І все вона, він слухав, а коли притухала розмова, тоді він починав. І розмова спалахувала. Ніби востаннє була з ним. Сиділи поруч, а він навіть руки її не торкнувся, і вона не втрималась, жартуючи, сміючись, сказала: "От було б цікаво, якби ви, пане директор, хоч раз голову втеряли". Сказала і відчула, як зробилося млосно, ніби в ополонку плигнула, а по хвилі — весело до відчайдушності: а що справді і сказати не можна?..
Він забув про обачність, про все на світі; перед ним сяяли зеленкуваті, манливі, як нічні зорі, очі, забув, що голова у нього сивіє, ось-ось снігом обсипле, і не лише скроні. Вона теж була винна: незчулась, як земля пішла з-під ніг... Під ранок попрощались, а вже о десятій він був біля театру. Сухуватий, небагатослівний, кожному, проте, знаходив слово на прощання, а її ніби не помічав, лише в останню мить став біля воза, злегка потиснув руку:
— Не забувайте... Пишіть. Хоч раз... на тиждень. Чекатиму.
"Чекатиму", — шепотіла потрісканими вустами. Господи, хіба ж вона не лічить дні, коли скінчаться гастролі і вона буде вдома?.. І, заплющившись, шепотіла щось своє, а може, молилась своїй небесній заступниці...
А тим часом у Полтаві все йшло, як і належало, якщо не рахувати, що біля гостиного ряду серед білого дня запалала, як свіча, велика комора, а потім і хата купця Зінов'єва. Казали потім, що сам господар і винен: був добре напідпитку після гостювання у сусіди, і заманулось самому піти до комори за чимось, розбив гасову лампу, на розлитий гас впала іскра від люльки — і все миттю зайнялось, полум'я перекинулось і на хату.
У купця Зелінського якось вночі замки збито на соляній лавці. Злодій поцупив один мішок, та біля Спаської церкви половину мішка відсипав, а другу половину потяг далі, десь продер по дорозі його, і сіль, поки злодій тягнув мішок за собою, потроху сипалась. Прикажчики, які прийшли ранком до лавки, без особливих труднощів знайшли любителя чужої солі — слід привів до п'янички — рудого візника. За вкрадену сіль йому довелось віддати Зелінському останнього коня, п'яниця плакав гіркими слізьми, молив побити його або кинути до ями, тільки лишити йому годувальника. Не допомогло. В одному прикажчики уважили просьбу небораки: добре побили, а коня все-таки забрали.