Іван Петрович говорив неголосно, на перший погляд навіть спокійно, та слухати його і не хвилюватись було неможливо, в кожному слові проривалась гіркота і біль, словом своїм і поглядом він звертався до серця і розуму, і тому, слухаючи його, не можна було лишатись байдужим. Він не помітив, як на порозі будуара з'явилась Варенька з маленькою тацею в руках. Застигла, слухаючи гостя, і від бажання все почути майже не дихала, тільки великі сірі очі сяяли незвичайно на її рухливому тонкому личку.
Помітивши молодшу Варвару, Іван Петрович урвав мову — для чого дівчинці знати клопоти дорослих?
— Ах! — вигукнула Варенька і впустила тацю, дві склянки і маленький кофейник покотилися, подзвонюючи, по килиму. Кофей пролився.
— Що ж це? Говорила тобі — нехай дівки... Від безділля вони, либонь, вже пухнути стали.
— Я ненароком... Заслухалась — і ось... Але я теж...
— За театр? Ну, звичайно ж... Одначе, скажи тамі нехай приберуть та принесуть нам свіжого.
— Я сама. — Варенька швидко прибрала з килима.
— Знову?
Дівчина не відповіла і випурхнула з будуара, а Іван Петрович з княгинею лишились самі. Він чекав її слова, нетерпляче посмикував лівий манжет сорочки, ризикуючи відірвати його зовсім. Княгиня скоса поглянула на себе в свічадо: зачіска їй сьогодні самій подобалась, локон укладено до локона, і обличчя після випитого кофею стало білішим, лише під очима лежала глибока синява, та вона не псувала обличчя, навпаки — підкреслювала його свіжість.
На пухнастому перському килимі лежала велика сонячна пляма, за вікном розщебеталися ранні птахи. Гарний ранок сьогодні, і перший відвідувач — як провісник добра і радості на цілий день. З майором взагалі цікаво зустрічатись, людина він порівняно немолода, а говорити з ним приємно, про що б не почала — розмову підтримає. І якщо клопочеться, то не про себе, завжди про інших. Як відмовиш? Ось і зараз його турбує театр. Ну і що? Звичайна річ. Чого б, справді, не запросити комедіантів? Нехай грають. А людині буде приємність, та й не тільки їй самій. Тоді, без сумніву, життя в тихому, неначе закинутому на край світу місті стане жвавішим. Ні, щось, мабуть, треба зробити для майора, і вона прихильно посміхнулась:
— Що ж пропонуєте? Мабуть, вже щось надумали? Адже ви, добродію, вигадник, знаю. Поставив мені задачку, а відповідь готову має, вихід десь і відшукав. Чи не так? Не мовчіть же, говоріть.
— Вихід, ваше сіятельство, — по хвилі мовив Котляревський, — лише один: мати в Полтаві свою власну трупу.
Княгиня похитала головою, її зачіска важко колихнулась, ладна зламатись.
— Одначе, де ви її візьмете в Полтаві? Подумайте самі. Надіюсь, ви не запропонуєте своїх вихованців у лицедії?
Іван Петрович, відчувши в словах, у самому тоні княгині розуміння його турбот, підбадьорився і підіграв їй;
— А що? Мої вихованці могли б, з часом, зрозуміло, і сцену прикрасити, і не лише нашу, полтавську. Та коли серйозно, ваше сіятельство, то... я мав попередню розмову з деякими артистами харківської трупи.
— І що ж? Вони згодні лишити свій Харків і переїхати до нашого села?
— Полтава, ваше сіятельство, ви знаєте самі — не гірша Харкова, до того ж місто наше — центр величезного краю... А щодо розмови, то мушу сказати: не маючи повноважень, я нічого певного не запропонував, одначе настрій їх знаю, вони хоч сьогодні готові розпрощатися з паном Штейном.
— А ви швидкий, як я подивлюся... Проте не осуджую, помилуй боже, навпаки, схвалюю ваші кроки. Інакше, мабуть, нічого не мати... Мене ж поки що одно спиняє: не знаю, що скаже Микола Григорович... Він зараз стомився, дорога була виснажлива.
— І все ж поговоріть з їх сіятельством. Уклінно прошу про це. Всі шанувальники театру благословлятимуть вас вічно і лишаться вашими боржниками Театр Полтаві вкрай потрібен. А щодо лицедіїв, то ми знайдемо їх, якщо не в Харкові, то в іншому місті, але, запевняю вас, знайдемо.
— Припускаю таку можливість... Та виникають інші обставини. Хто ж стане директором оного театру? На цій посаді, мабуть, не кожен зуміє. Людині треба дещо знати.
— Саме так, ваше сіятельство, — підхопив Іван Петрович. — Ця людина мусить, насамперед, розуміти і цінувати труд лицедіїв, пектися про театр, як про власний дім. Повинен і сцену знати не гірше актора.
— Згодна, — загадково усміхнулась княгиня. — Між іншим, таку людину ми, здається, вже маємо на прикметі.
— Хто ж це? Чи знаю?
— Знаєте.
В цю хвилину в будуар вбігла Варенька, цього разу вона відразу поставила тацю з кофеєм на стіл і, почувши останні слова матері і запитання майора, розсміялась:
— І я знаю.
— І ви? Хто ж, дозвольте, спитати?
— Так вам і сказати, еге ж, помучтеся трошки!
— Пожалійте.
— Який недогадливий... Та це ж ви!
Варенька величезними сяючими очима дивилась на майора, а княгиня любовно позирала на дочку і розливала в склянки гарячий золотистий напій. Гість ніяково озирнувся на велику Варвару:
— Але ж... це неможливо.
— Чому? — Княгиня посунула ближче до гостя склянку. — Хто справді краще вас зуміє навести лад у театрі? Про це ми вже говорили якось. До того ж вам дадуть помічника. Здається, Микола Григорович пана Імберха мав на увазі. Це чиновник з його канцелярії, і я чула, людина він спритна, ну, як би вам сказати, розторопна.
Не знав, що відповісти: так нагло звалилась на нього несподівана новина. Його розгубленість і ніяковість — нібито сам напросився в директори — веселили і велику Варвару, і молодшу, особливо весело було молодшій: сміючись, вона ляскала в долоні, до того ж так шумно все це робила, що хтось із челяді, почувши незвичайний гамір у будуарі, зазирнув у напіввідчинені двері. Мати попросила дочку заспокоїтись:
— Тихіше. Не на ярмарці ж.
— Не буду. — Перевела подих Варенька і тут же звернулась до Івана Петровича: — Дозвольте, пане директор, дізнатися, коли ви нас з матінкою в театр зволите запросити ?
Іван Петрович невпевнено знизав плечима і нічого не відповів.
— Не жміться, а відповідайте. Мамочко, ти подивися на нього — він не знає, а ще директор!.. А мені хочеться в театр.
— Ви чуєте, мосьпане? — Княгиня відсунула порожню склянку подалі від себе і насмішкувато-лукаво глянула на вкрай зніяковілого гостя, що не знав, як йому повестися: чи радіти, чи, поки не пізно, відхреститися від призначення на посаду настільки обтяжливу, що і уявити собі не можна. — Поспішайте з театром, тому що тепер моя Варвара спокою вам не дасть, у цьому будьте впевнені. Проте не тільки їй одній цікаво скоріше лицезріти що-небудь незвичайне на нашій сцені, але знайдуться й інші охочі. Отож, добродію, начувайтесь, життя вам тепер спокійного не буде.