— Мамочко! Пан майор!..
— Ах ти, господи, налякала. Бігаєш, як хлопчисько!
— А мені бігається.
— Ти чуєш, Жан? їй бігається. — Матово-біле обличчя княгині ледь помітне здригнулось в усмішці: вона любила дочку.
— Це ж чудово, мадам, коли дитина бавиться.
— Я не дитина! — прихмарила брівки Варенька.
— А хто ж ти?.. Одначе, що скоїлось?
— Ах, як не соромно! Цілу годину повторююі майор, майор, а ви, мамочко, питаєте, що скоїлось!
— У місті кілька майорів, спробуй дізнайся, який з них.
— Господи, та це ж Іван Петрович... Чекає.
— Але ж я не зовсім готова.
— Мадам, я закінчив. — Куафер торкнувся чорних маленьких вусів, прискалив ліве око, мельком оглянув високу зачіску княгині і вклонився. — Елегант!
— Спасибі, мон шер! І поки що — прощай. А ти, сороко, поклич його... І скажи там — нехай кофею внесуть свіжого.
— Я сама.
— Навіщо?.. Дівок у домі нема?
— Сама. — Варенька вибігла за поріг, струнка, ніби аж повітряна у своїй білій легкій сукенці і такій же легкій, майже прозорій, косинці, ніби знічев'я кинутій на відкриті худенькі плечі..
Кожного разу, приходячи сюди, Іван Петрович мимохідь дивувався: будуар княгині скоріше нагадував кабінет ученого книголюба, ніж кімнату великосвітської дами. Менш за все тут було всіляких канапе і рожевих наміток, пуфів, розмережаних подушок і розшитих занавісок. Проте все це було теж, але в міру, зате кожен, хто приходив сюди, бачив багато книг. Вони зберігались у трьох засклених шафах з червоного дерева, лежали на столах, стояли на відкритих полицях. Сотні, багато сотень книг, і місце їм, мабуть, у княжій бібліотеці, для якої у лівому крилі палацу, у нижньому поверсі, відводилось кілька окремих досить просторих кімнат і один зал. Княгиня, однак, побажала мати улюблені книги під рукою, і головний бібліотекар мусив перенести їх з книгосховища в будуар і розташував Так, щоб було зручно ними користуватись.
Які ж то були книги? Крім історії Російської імперії Карамзіна, французьких та англійських історичних романів, серед яких почесне місце віддавалось Вальтеру Скотту, крім книг з історії образотворчого мистецтва, тут були книги і релігійного змісту.
На столі біля крайнього вікна, що виходило на Круглу площу, в очі кидався старовинний псалтир, писаний напівуставом — досить швидким і легким почерком; кожна прописна літера у псалтирі виводилась з великим старанням червоною кіновар'ю з розводами. На тому ж столі лежали і знамениті "Четьї-Мінеї": обкладинка з дерева, застьожки золоті. Книга в пів-аршина довжиною і в два вершки товщиною здавалась окована навіки. Гість княгині впізнав також і "Апостола", "Тріодь", "Олександрію", "Хронографа". Кожний, хто не був байдужим до книги, міг прочитати в них легенду старовинної Греції, біблійську пісню, канон, що прийшов до нас із Візантії і немовби одержав нове життя в пружних рядках слов'янського письма.
Рєпніна зберігала у себе навіть на той час рідкісну, видану в Києві, в 1633 році, книжку, звалась вона "Євхарістіоном". її основу складали в більшості вітальні — з приводу великодня — вірші, присвячені засновнику Києво-Могилянської духовної академії Петру Могилі, і мала вона дві частини: "Парнас" і "Гелікон".
Дивлячись на важку обгортку "Євхарістіона", Котляревський не раз думав: що лишилось від кумирів класичної поезії? Давно ж бо прийшла пора звалити їх з п'єдесталів. І він, Іван Котляревський, перший в українській — можливо, і не лише в українській — літературі зробив таку дерзновенну спробу в своїй "Енеїді", використавши чотирискладовий ямб, дотримався цього розміру протягом перших чотирьох частин поеми і, мабуть, дотримається його й далі, якщо судилось до кінця довести справу. Дехто дивувався: як зумів звершити подібне? Він же спокійно відповідав: "Зумів... Пробуйте і ви". Знав же: ніщо цьому не завадить нині — ні пісенна народна стихія, ні сміх. Так, і сміх, вони-бо суть української поезії — ліризм і сміх...
Дивлячись на ці рідкісні видання, мимохіть проймався повагою і до їх володарки. Говорити з нею було завжди цікаво; немалі знання її поширювались на загальну історію, мистецтво і літературу. Одного разу пожартував:
"Вам би, ваше сіятельство, у духовній семінарії, а то й академії отроків навчати". Вона відповіла теж жартома:
"Отроками займайтесь вже ви, мосьпане, а мені досить моїх отроковиць". Мала на увазі майбутніх вихованок інституту шляхетних дівчат...
— Сідайте, і прошу вибачити: чекати вас змусила.
Поцілувавши білу пухку руку, Котляревський поклав на стіл перед княгинею стопу великих дрібно списаних аркушів.
Варвара Олексіївна вже не перший рік займалась влаштуванням у Полтаві навчального закладу для шляхетних дівчат, з цією метою вже зараз, заздалегідь, збирала і навчальну літературу. Іван Петрович, на її прохання, вже робив переклади з деяких церковних книг на російську, щоб "отроковицям" було легше їх засвоювати. В найближчі роки новий учбовий заклад, розташований на колишній садибі графа Семена Михайловича Кочубея, повинен був прийняти перших вихованок. Велика Варвара пишалась цим, возила гостей дивитися місце, де мав бути "її інститут". Гості лишались задоволені прогулянками! подовгу милувались краєвидами, що відкривалися з гори: зелені мережки луків, Ворскла, її дивно вигнуті колінця і кола.
Іван Петрович присів у запропоноване крісло, спитав, як і належало, про здоров'я господині і її дочки, не забув і спитав, як зволить себе почувати їх сіятельство князь після поїздки до Петербурга. Княгиня подякувала і відповіла, що в її домі всі нині здорові. Далі ж ні він, ні вона розмови не підтримали. Він зробив це навмисно, вона — мимохідь, помітила стурбованість гостя, і взагалі сьогодні він не схожий на себе; в погляді відсутня добра і ледь лукава посмішка, хоча тримався, як і завжди, рівно, був вишукано акуратним, під фраком у білій краватці на білій жилетці тьмяно поблискувала діамантова голівка голки.
— Ви стурбовані, добродію? Трапилося щось? Чи не в пансіоні? Що ж ви мовчите? Розповідайте.
Так, він мусить розповісти Варварі Олексіївні дечого багато, але не про пансіон мова, там все йде як слід. Підготувався ще з осені до зими: закупив у свій час овочі і картоплю, круп мішків зо два, свічок кільїа пудіву купця Зелінського дістав, і купець не тягнувся, по-божеськи взяв в пансіону. Отож, у пансіоні все поки що добре. У нього ж інші турботи — не нові, давнішні, якщо правду мовити, щe з тієї пори вони не полишають його, коли вперше зодчий Амбросимов висловив думку про возведения в Полтаві власного театру. Зрозуміло, про театр, як і про інше, в місті є кому думати, та його, як і кожного полтавця, все, щo стосується рідного міста, теж турбує. А до кого ж, як не до благодійниці, якою вважає їх сіятельство Варвару Олексіївну, він може звернутись у першу чергу? Зрозуміло, тільки до неї. Що ж його турбує? А ось що. Театр незабаром має відкритися, але хто гратиме? Невже заіжджі лицедії? їх гастролі, звісно, триватимуть місяць-два, а потім знову театр пустуватиме. Для чого ж будували, надіялись? Невже Полтава не достойна свого театру зі своєю трупою? Невже ж забута її історія? Великих мужів подвиги в ім'я ратної слави Росії теж, мабуть, забуті?