Видно шляхи полтавськії

Сторінка 104 з 225

Левін Борис

Федір зібрався разом з усіма, як звичайно збирався в класи кожного ранку. Діонісій, правда, спитав, як він себе почуває, може, краще не ризикувати, посидіти ще деньок? Але Федір сказав, що все вже пройшло, почуває він себе добре, і Діонісій відпустив його.

Директор не вмовляв залишитись, ще раз подумати, він взагалі ні про що не говорив, не питав. Ідеш? Ну і з богом.

Знайшов Федьків атестат про закінчення повітового училища, потім скомпонував папір, в якому зазначав, що син міщанки Федір Мокрицький не закінчив третього класу Полтавської гімназії, вибув з оної за власним бажанням, бо має намір вступити на державну службу.

— Куди ж підеш? — спитав директор між іншим, посипаючи піском списані місця паперу.

— Н-не знаю.

Справді він не знав, куди піде і чим стане займатися, майбутнє здавалось темним і непривітним.

Так-с. — Іван Дмитрович похмуро глянув на підлітка. — Ти постукай в губернське правління. Знаєш, де воно? Там, чув я, потрібні підручні канцеляристів... Але якщо і там прошпетишся, то прямим курсом втрапиш на гауптвахту.

Пересторогу про гауптвахту Федір пропустив мимо вух, він знав, що туди посилають на екзекуції, а до поради прислухався, забувши подякувати директорові, лиш вклонився і з паперами в руках вийшов з кабінету.

Мати не перечила: бажаєш служити — служи. Ось і батько покійний був не вельми грамотний; а служив справно, начальство було ним дуже задоволене, умів-бо утнути таке прошеніє, що не кожний грамотій зумів би. За те його і шанували, і, зрозуміло, не залишали, кому сіє належить, без подяки, а це дозволило батькові пристойний дім возвести, прикупити трохи лісу під Полтавою, і лужків, і земельки, сам знаєш, що до чого. Федір все те знав, тому що покійний мав звичай, особливо коли перебував у веселому настрої, розповідати, як із підручного канцеляриста вибився в протоколісти і чого досяг. І все ж Федір не уявляв себе на службі, не мав про неї ні найменшого уявлення.

В губернське правління його, однак, прийняли: там ще знайшлись батькові товариші по службі, вони-то і не залишили без свого заступництва юного Мокрицького.

Робити доводилось усе без розбору, менше, однак, писати, а більше бігати по різних установах, розносити пакети і забирати звідти, якщо були готові, такі ж.

Одного разу його послали в гімназію. Папір, адресований самому директору училищ пану Огнєву, передав він через служителя — і був такий, хотілося втекти скоріше, щоб, чого доброго, не зустрітися з колишніми однокашни ками. Але де там.

Хто-зна звідки на нього налетіли з двох боків Вася Шліхтін і худенький вертлявий Мишко Лісницький. Заштовхали в куток, не дали отямитись, їм все хотілося знати: де служить, що робить, чому втік з гімназії, невже із-за латиніста? Ех, Федоре! А інші кращі? Інші б'ються на гірше, ніж пан Квятковський, одні боляче, інші, може, трохи легше, у кого яка рука. Так через це тікати? Всі терплять і ти мусиш, якщо вчитися хочеш! А крім того, варто і підождати. Не розумієш чого? А те, що скоро екзекуції в гімназії заборонять. Сам пан доглядач говорив. Чутка була: він мав серйозну розмову з латиністом, а потім і з директором. Доглядач вимагав від латиніста вести урок як належить, щоб усім було зрозуміло, про що йде мова, а то вчить всліпу, кріт старий, ніхто нічого не второпає. "Апостол Павло" вереск підняв, а пан доглядач спокійно йому так і каже: "Ви, пане учитель, покликані учити, а не затемняти". Квятковського ледве грець не вхопив — ото сміху було б! Так-то, братику... І ще сказав доглядач:

"Посмійте, пане учителю, ще раз руку підняти на кого-небудь з вихованців, училищний комітет негайно про це знатиме".

Очі Лісницького, як вуглинки, яскравились веселощами, посміювався і Шліхтін — товстий, опецькуватий, на його щокатому обличчі блукала лагідна усмішка.

І ще, додав Лісницький, Іван Петрович розпитував про тебе, Федоре, дивувався, чого не зайшов до нього, навіть не попрощався. Розповідаючи про доглядача, Мишко кілька разів повторив, що він не кричить без потреби, як Копит і Капшук, тому що добрий, а коли і покартає, так за діло, гріх скаржитись, утікати од такого доглядача — просто дурість, ти, братику, не ображайся за правду.

— Не слід було тікати, — сказав і Шліхтін. — Я гірше за тебе вчуся, а, бачиш, терплю, і нічого, не худну.

Товариші говорили щиру правду, не перебільшуючи, і Федір знав це, та легше від того не ставало, навпаки, що переконливіше вони говорили, то гірше робилося Федорові, вочевидь, він розумів свою помилку, мабуть, справді, щось важливе для себе загубив, і ніщо тепер не в змозі повернути загублене.

А товариші, не вгаваючи і на мить, навперебій розповідали, як і чим живе пансіон в ці дні.

Позавчора в гімназію повернувся Славко Ільницький — той самий, що торік утік, його шукали, а він, хитрун такий, у тітки на хуторі жив, а тепер повернувся, знову у другий клас сів, а ночує в "нашій хаті", Іван Петрович прийняв.

А нещодавно — та це, мабуть, три дні тому — Іван Петрович читав нам невідомі досі байки Крилова — живота надірвеш, так смішно. Іван Петрович обіцяв і п'єсу почитати того самого автора, а що найцікавіше — він, пан доглядач наш, з тим автором зустрічався у Петербурзі, вдома у нього бував.

— Еге, зовсім забув, — казав Мишко, — Іван Петрович, про тебе розпитуючи, просив передати, якщо побачимось, щоб заходив. Не чужий тобі ж наш дім.

— От такі справи, — посміхнувся Шліхтін і раптом ляпнув себе по лобі. — Забув! З голови вилетіло... У нас лицедійство готується.

— Бреши більше.

— От тобі хрест, коли брешу... Скажи, Мишо!

— Цього разу він не бреше.

— Що я казав?

— Мабуть, інтермедія яка-небудь?

— Скажеш... Ми "Недоростка" гратимемо, он що, зрозумів? Та чи чуєш, чи оглух?

— Та чую, — невпевнено відповів Мокрицький. — А про що там? Ну, в комедії? Про якого недоростка мова йде?

— Так ти нічогісінько не знаєш? Який же ти бідолага, — пожалів товариша Шліхтін. — Історія — умреш. Чоловік вчитись не хотів, а просив, щоб женили його. — Вираз обличчя Шліхтіна був прекумедний. — Я ось і буду представляти цього самого хлопця, а він, — ткнув пальцем в бік Лісницького, — буде моєю матінкою. Сил нема дивитись. Сам Іван Петрович сміється...