— На Протопопівській, у власному будинку.
— Скажи Капітоничу, щоб сам ішов і всіх з собою привів, до одного. Негайно!
— Ну а як же?..
— З паном учителем я сам поговорю. Біжи, Мишко, та ніде не затримуйся ні хвилини.
15
Мокрицький урок знав, можливо, не краіц інших, але й не гірше, і все ж суджено було статися події, про яку довго потім говорили в гімназії.
Напередодні Федір не за страх, а за совість старався і вперше за два роки навчання в гімназії повністю виконав домашнє завдання по латині: переклав заданий текст із Ціцерона, із його знаменитої промови "Проти Катіліни", вивчив слова, декілька разів повторив навіть і ненависні граматичні правила і міг, нарешті, сказати, що знає їх. Задоволений тим, що цього разу зробив усе сам, без чиєїсь допомоги, поніс зошит доглядачеві не стільки, власне, для перевірки, скільки для того, щоб похвалитися своїм першим успіхом.
Іван Петрович ніби ждав Федора, він зразу ж відклав усі свої папери, рахунки, списки і взявся перевіряти завдання: читав від першого рядка до останнього весь текст, дещо виправив, знайшов дві незначні помилки в перекладі і сказав, що дуже цьому радий, віднині Мокрицький — латиніст не гірше самого Лісницького, котрий вважався в гімназії кращим з усіх .предметів, в тому числі й латині. І тому Федір, ідучи на урок, був цілком спокійний і сповнений почуття власної гідності, як людина, яка чесно виконала свій обов'язок.
Спокій все ж продовжувався не довго. Коли учитель, оскаженілий до краю, не стримуючи себе, мало не з кулаками накинувся на Шліхтіна, який "випадково забув" зошит, Федір злякався: а раптом Квятковський викличе його, Мокрицького, і він запнеться, з кожним може статися, навіть якщо знаєш урок. Тоді що?.. Ніби підслухавши ці думки, учитель викликав Мокрицького.
— Читай. — І втупився важким поглядом. Очі його невідступно стежили за кожним рухом, пропікали наскрізь. Федір відчув, як його охоплює крижаним холодом, навіть всередині холодніє.
— Ч-читай, — заїкаючись, — явна ознака наростаючого нетерпіння; — повторив учитель.
Не розуміючи, що з ним робиться, Федір заїкнувся теж, промимрив щось на своє виправдання, безуспішно намагаючись оволодіти собою. Квятковський, бачачи, як Мокрицький, розтягуючи слова, копіює його, учителя, підійшов ближче і замахнувся:
— Т-ти... бовдур!
— Т-ти б-бовдур, — машинально, сам не знаючи, що говорить, ледве чутно повторив Мокрицький.
Удар дістався по голові. Від образи і болю стемніло в очах. Федір задихнувся, хотів щось сказати, підняв руку, щоб захиститися від ударів, але оскаженілий учений муж подібно до якогось фельдфебеля на навчальнім плацу загорлав "мовчать!" і замахнувся знову:
— Л-лози захотів?.. Т-ти її од-держиш! Це було краплею, яка, звичайно, вважається останньою. Федір відскочив убік, Квятковський хотів затримати його, але Мокрицький рвонувся з усіх сил, стрибнув далі і, хряснувши дверима, був такий. В коридорі наткнувся на служителя, той не став його затримувати, навпаки, заохочуючи, кивнув: "Біжи, синку!", і Федір побіг по гримучому коридору, повз зляканого першокласника, який терся біля самої стіни, мимо розчинених дверей учительської, злетів зі сходин і, оглушений тишею, опинився на Круглій площі під високим осіннім небом.
Спустився з Подільської гори до самої Ворскли, постояв, дихнув річкової свіжості, потім забрів у тихий, обласкавлений осіннім сонцем монастирський ліс, всівся під старим дубом, довго думав, як тепер йому жити і куди податись. Нічого певного не придумавши, під вечір вернувся в місто.
Монастирська вулиця привела на Круглу площу. Він знав, що в гімназії уроки вже закінчились і тому ходити тут зовсім тепер безпечно, бо ніхто його не побачить і не почує. У вузьких вікнах згасали останні сонячні промені. Непривітною, похмурою, ніби тюремний замок, здалася о цій годині гімназія. Мало пізнав тут радості, скільки пам'ятав себе — одні образи. Не було дня, щоб хто-небудь із товаришів чи він сам не обливалися гіркою сльозою, а доводилось куштувати і "каші березової", і не раз. Саме тут, під стінами гімназії, Федір подумав, що більше сюди вже не прийде, куди завгодно — тільки не сюди.
І все ж вагався: невже більше не жити йому в пансіоні, не бачити пана доглядача і не слухати його вечірніх бесід? А як же товариші? Їх теж він більше не побачить?
Ще дві доби не насмілювавсь йти до Огнєва, але і на заняття не ходив. Зголосився простудженим. Проте він не перебільшував: після вчорашніх блукань з'явився жар і стало боляче ковтати. Вочевидь, він простудився, коли діставав із холодної води лілеї, а потім сидів на вогкій землі в монастирськім лісі.
Дізнавшись про це, доглядач розпорядився Федора у класи не пускати, хай побуде кілька днів у домащньому теплі, прислав і Настю-куховарку, а та принесла глечик теплого солодкого збитню і примусила, хоч він і противився, випити, пізніше напувала гарячим молоком і чаєм з глодом, побалувала смачними кренделиками з маком і медом.
До хворого двічі заходив доглядач, питав, як він себе почуває, попередив, щоб не здумав виходити, надворі холодно та й задощило. Федорові хотілось, щоб його спитали, де він був учора, чому не прийшов з усіма разом із класів, але доглядач спішив і нічого не питав.
Залишаючись цілий день на самоті, Мокрицький раптом подумав, що нікому не потрібний: товариші в класі, а доглядач зазирнув лише двічі, і то на дві хвилинки. Правда, він добрий, колись захистив його від унтера, допомагав уроки готувати, перевіряв зошити. але і всє. що йому до якогось Мокрицького? Не син, не племінник — чужий. Ко ли б доводився яким-небудь родичем, не став би дорікати а то ж сказав:
— Що ж ти, Федоре, учителя передражнювати надумав?.. Негарно. Не чекав від тебе...
Шліхтін і Папаноліс, які були при цьому в спальні, за мість того щоб пояснити, з чого все почалося, посміялись: молодець, мовляв, Федоре, подражнив "апостола Павла", до того ще й бовдуром обізвав, так йому й треба. Доглядач нічого слухати не став, попередив тільки: хай Федір і завтра не виходить з дому.
Другого дня Івана Петровича в пансіоні взагалі не було. Діонісій, який змінив Капітонича, сказав, що доглядач поїхав до графині Розумовської просити про щось, ніби свічки в неї дешеві і горять гарно, без диму. Звичайно, подумав. Мокрицький, доглядачеві важливіші свічки, ніж доля якогось рознещасного вихованця, повірив учителю, а його, Федора, і слухати не схотів. Нема на світі правди, ніхто тепер йому, Федорові, не повірить, та й не треба. Жаль тільки: даремно старався, сам робив переклад, а що толку?