— А як ваші видавничі справи, якщо не секрет? Вдалося видати поему? Мені говорили, ви заради цього і проживали в столиці? — спитав князь після невеликої паузи.
— Поему видано, хоч... коштувало це деякого труда: довелось самому тримати коректуру, бо людей, які б добре знали нашу мову, майже нема в столиці.
— Так, так, розумію... І кажете, деякого труда це вам коштувало?.. Але тим більш приємно, що успішно справились зі своєю місією. Ну а привезли з собою хоч би зайвий екземпляр?
— Віддруковано невелику кількість, бракувало паперу... Але те, що поступило в продаж, розійшлося. З собою, зрозуміло, деяку кількість привіз і, якщо дозволите, ваше сіятельство, вважатиму за честь піднести вам одну з них. — 3 цими словами Котляревський стрімко підвівся і, підійшовши до столика біля дверей, взяв залишений там пакунок.
Лобанов-Ростовський прийняв книгу, прочитав напис на титулі, задоволене кивнув:
— Дякую! Порадували. Я ж перші три частини читав, а тут, бачу, вміщена і четверта. Прочитаю. І дома у мене читачі знайдуться, чого доброго, до дірок зачитають. — Князь багатозначно усміхнувся. — Однак у книзі вашій декому досить-таки дісталось — нащадки запам'ятають. До речі, хотілось, мосьпане, спитати вас. В книзі повсюдно виступають боги Олімпу, а от виглядають вони настільки життєво і так ведуться, що примушують думати: а чи боги вони справді? Може, автор мав на оці кого-небудь із нині живущих не на Олімпі, а на землі нашій многогрішній?
Котляревський піймав на собі лукавий погляд співбесідника. Правитель краю, без сумніву, давно вже зрозумів поему. Кривити душею перед ним, викручуватись смислу, мабуть, не мало, але і повністю відкритися — теж не зовсім безпечно: князь всесильний, і не лише на Україні, і здатний на все, коли захоче. Не вір, Іване, що про нього говорять: ліберал, доступний. А чи не ховається за личиною доброзичливості зовсім інша людина? Чи не в його маєтках, розкиданих по всій імперії, мруть голодною смертю люди? Це теж розповідають, але пошепки, щоб, чого доброго, не докотилось до княжого вуха: тоді не оберешся лиха. Ні, треба бути обережним — так, ніби йдеш по тонкому льоду, а він готовий завалитися в першу-ліпшу хвилину.
В одну мить оцінивши підступну суть питання, Іван Петрович відповідав спокійно, можливо, навіть сухувато, всіма силами ховаючи невтримний світ очей:
— Книга моя, ваше сіятельство, як ви розумієте, літературнии твір, а рід поетичної літератури дає авторові право на фантазію, навіть деяке, як бачите, перебільшення... Я мав на увазі старі легенди, перефразовані на наш народний стрій, і героїв своїх я одяг, як, мабуть, помітили, в народну одежу, вони не проти того, щоб і хильнути при нагоді і добре закусити, причому, перевагу віддають українським стравам... Розумний читач зрозуміє, що до чого, а я ж тільки на такого читача уповаю...
Лобанов-Ростовський ще раз відкрив і закрив книгу, нічого не відповів. Дивно було бачити в його руках, на яких сяяли оздоблені дорогими діамантами кільця, книгу, в якій сміливо, повним голосом заявила про себе в суті мужича правда, та ще українською мовою, вимагаючи всесвітньої уваги. Руки ці могли все, що завгодно, досить було одного розчерку пера — і книга могла щезнути, не поздоровилось би і авторові, минулі заслуги при цьому були б геть забуто; ці руки лежали поки що на книзі спокійно, без руху, ніби притаємнились на часину, щоб в наступну мить прийти в рух, стиснутись в кулаки...
В кабінеті було тихо. Десь внизу, під самими вікнами, прошуміла карета, цьвохнув батіг. На портреті царя, в великій кришталевій люстрі, у високих келихах на таці грало ранкове сонце, відбивалось у золотистому паркеті і дзеркалі, що стояло в дальнім куті, поруч з великим годинником.
— Ви мені подобаєтесь, мосьпане, — повагом, розтягуючи слова, мовив князь. — І я буду радий вас бачити серед гостей на наших раутах... Щодо служби... — Князь якусь хвилю щулився на сонячного зайця на обличчі царя. — Чи не пішли б до мене? В канцелярії дуже потрібні люди, які знають справу, одне слово, тямущі люди потрібні.
В канцелярію? Словам про "тямущих" не надав значення, бо йшлося про роботу в канцелярії, остогидлу ще в молоді роки. Нехай рангом повище, але все одно — канцелярія. Знову потечуть папери — вихідні, входячі і прочі, яким нема ні ліку, ні упину. Щоправда, він сам, можливо, не виконуватиме їх, корпітимуть інші, канцеляристи рангом поменше, але чи це набагато змінить становище? Аж ніскільки. Все одно без його перегляду жодний папірець не вийде за поріг канцелярії. Отже, читай і перечитуй. Так буде. Недовго, ой, недовго і зовсім закосніти, не побачити життя живого. До цього часу пам'ятав людину з водянистими очима, вислими баками, скрипучим голосом. Новожилов з Новоросійської канцелярії залишиться в пам'яті назавжди, як і відраза, поселена ним до канцелярської служби. Куди завгодно, тільки не в канцелярію! Добре було б в повітове училище. Про гімназію можна хіба що і мріяти...
— Вашим приємним запрошенням скористатись, ваше сіятельство, на превеликий жаль, не зможу, для канцелярії я вже, відчуваю, не годжусь. З вашого дозволу, мав намір піти на службу по відомству освіти. — Згадавши про візит до Огнєва, додав: — Щоправда, пан Огнєв, з яким кілька днів тому мав честь зустрітись, не лишив надії і на це, бо він особисто не розраховує на відставлених капітанів.
— Так він сказав? — спитав князь і розсміявся. — Не розраховує... А кого ж він чекає?.. Впізнаю, однак, Огнєва. Я, певно, у нього теж не дістав би місця, адже і я відставлений від військової служби, причому, теж у чині капітана. — Князь замовк, замислився, потім потягнувся за текою на столі і взяв її, погортав. — А що, коли в пансіон? Вкрай потрібний доглядач. Там уже був хтось, але мені розповідали щось дивне. Капрал у минулому, він уявив, ніби перед ним казарма, а її мешканці — арештанти, аж ніяк не діти, причому, з бідних, але благородних фамілій. Довелось звільнити. Нині в м'ясницькому цеху влаштувався, — усміхнувся. — Отож, якщо не суперечите, в пансіон. Хоч тимчасово. Подумайте — і дасте за кілька днів відповідь.