Брати взагалі рідко гостювали один в одного. Селім-бей вважав себе ображеним, батько — так він думав — мало виділив йому отар і пасовиськ, і тому він прибрав собі право брати все, що погано лежить, відбирав отари, які належали братам, і пригонив на свої пасовиська, а то набігав і сам на їхні угіддя, переконаний, що навіть аллах нічого в цьому поганого не бачить.
Ось і тепер Махмуд, мабуть, приїхав з претензією до нього, старшого брата, не інакше — щось пропало, і він думає, що знову завинив Селім. Як би ж то! Не піймавши, не кажи, що злодій. Невже Махмуд такий наївний?
Спокійно й плавно тече бесіда. Брати п'ють вино, яке подають їм слуги, вино це в міру міцне, приємне на смак, виготовлене старим дідівським способом; виловлюють з миски шматки баранини, їдять солодкі фрукти, і знову п'ють вино, хай простить їм аллах цю провину.
І розмовляють. Розповідають один одному, на скільки лошат збільшились цього року їхні табуни, де зараз кращі випаси, а які можна використати наступного року, який урожай винограду й скільки бочок вина вони одержать і що слід продати в Бендерах, щоб купити жінкам убрання, собі пороху, рушниці. І добре б знайти собак для охоти, та де їх тепер знайдеш? Путні майже вивелись, а без доброї собаки і полювання не може бути справжнім, особливо на лисицю й вовка.
Але всякому терпінню є кінець. Раптом уривається нитка бесіди. Вони сидять один проти одного на зеленій святковій кошмі, слуги ставлять тацю з апельсинами, ще глечик вина, але ні до чого Махмуд не торкається, хоч Селім наливає знову, присовує братові тацю з яскраво-жовтими духмяними плодами. Не дочекавшись, поки Махмуд вип'є сам, зворотною стороною долоні підправляє вуса:
— Пий! Пий, дорогий!
Махмуд похмуро дивиться вбік, косячись на підсліпувате вікно, у якім стоїть червоне передвечірнє сонце. І раптом сонце згасає. Тіні перебігають по стінах. Над Буджацьким степом нависає чорна хмара, вона застилає півнеба, темні й світлі тіні біжать поряд, і це дивно бачити: ніби поряд ідуть ніч і день...
Підвівши на брата очі, Махмуд каже:
— Бачиш, я приїхав.
— Нічого не бачу... поки не вип'єш.
— Ні, Селіме! Дякую за частування, але я приїхав до тебе... І ти знаєш, заради чого...
— Ти приїхав, щоб подивитись, як живе твій старший брат.
— Не треба, Селіме, жартувати. Прошу тебе. Селім знову п'є й хитро сміється:
— Ти в нашій сім'ї — найбільший штукар, а кажеш, нетреба жартувати. Чому, Махмуде?
Знав Селім-бей, чому коли-не-коли їздять до нього брати, знав, з чим примчався й Махмуд. Але вдавав, що нічого не розуміє. Махмуд не міг більше витримати такого хитрування. З ненавистю дивлячись на Селіма, сказав:
— Ельяс бачив Ахмеда. Учора ввечері він проїжджав мимо мого пасовища, а вночі викрали отару.
— Твій Ельяс дуже багато бачить. Не був Ахмед на пасовищі.
— Ельяс не міг помилитись. Навіщо йому вигадувати?
— Тоді сам шукай. Знайдеш — твоя отара. Махмуд похитав головою. Селім — старший, повинен бути розумним, а говорить, як мала дитина. Чи Махмуда вважає за малу дитину?
— За три дні я не об'їду твоїх пасовищ... Де шукати? Накажи віддати отару. І я поїду.
— Немає в мене твоєї отари... І мені ніколи. До Ізмаїла їду.
— В Ізмаїл ти встигнеш. А отару віддай. Соромно тобі буде, коли сам найду... Батькові розповім.
— Розказуй! — вигукнув Селім. — Він і так не дав мені нічого. А я старший!
— Ти старший. Але, по-твоєму, виходить, що молодшим взагалі нічого не треба. Чому, Селіме, ти більше всіх нас хочеш?
— Дурне питання. Людині завжди мало. Махмуд спідлоба глянув на червоне обличчя брата, криво всміхнувся:
— Таким, я тебе ще не бачив... І за росіян надієшся взяти калим? Великий калим, так? І коней їхніх візьмеш? Коні добрі.
Селім-бей підняв глечик, налив у келихи, червоне густе вино розливалось по зеленій кошмі, але Селім того не помічав, лив і лив, поки келихи стали повні, і лише після цього глянув на брата, задоволений, усміхнувся:
— Треба вміти жити, Махмуде. Я тобі давно казав. А ти занадто добрий і тому... бідний.
— Пам'ятаю, як ти обдурював нас, синів Марії... Селім випив свій келих, розірвав навпіл апельсин, золотий сік стікав по його руках. І раптом засміявся, сміялося все лице — очі, і вилиці, і, гостре — клинцем — підборіддя.
— Я все забув.
— Дитячі кривди — найпекучіші, — сказав Махмуд і подумав: ні, не домовитись йому з братом. Отари він не віддасть, приїхав до нього даремно, а хотілось по-доброму поговорити, попросити.
Ну, що ж, можна б і їхати. Але так просто зібратись і поїхати він уже не міг.
З тієї хвилини, як побачив мотуз на руках російського офіцера, думав про це, казав про отару, а бачив мотуз. Махмуд помітив, як Селім п'є, жадібно їсть, і раптом подумав: такого не нагодуєш, нічим йому не догодиш; Селімові наплювати на те, як живуть його сусіди, прості люди, нукери. Війна? Нехай війна. Селім і на війні нагріє руки. Люди загинуть, кров проллється. Йому не шкода. Зажерливий, злодій — який він брат? Тільки так називається, а насправді — чужий, зовсім чужий.
Махмуд швидко тверезів, випите вино вже не діяло. А Селім, випивши ще один келих, підсунув йому теж. Майже зовсім сховались очі в щілинах:
— Пий!.. Я частую, а ти гидуєш, син гяурки?! Чи хочеш, щоб я примусив? Я всіх примушу! Он і тих — у мазанці — посаджу на коня і... відвезу. І візьму калим!
Селім хизувався: явна ознака, що п'яний.
Брата свого Махмуд-бей знав добре. Селім небезпечний завжди, а напідпитку — особливо. Злочин? Вчинить що завгодно не вагаючись. Коли ж розлютиться, не пожаліє ні сина, ні брата, ні жону. І все ж Махмуд не боявся його, почував себе далеко дужчим, здатним боротися з ким завгодно, а головне — був переконаний, що чинить по правді, творить добро. Затискуючи кулаки, мовчки, з неприхованою ненавистю дивився на брата.
А той, уже сп'янілий, пишався, вихвалявся своїми незчисленними отарами, вдалими, як на його думку, поїздками до сусідів, сміявся з обкрадених, зганьблених, погрожував страшними карами кожному, хто посміє не скоритися його волі.
Слухаючи Селіма, Махмуд-бей відчув раптом дивну полегкість: те, що він надумав, не може йти проти совісті, бо Селім завинив набагато більше. Ось він який — тільки послухайте! Це навіть цікаво, слово честі. Махмудов! здалося: вперше бачить Селіма саме таким, а знав його змалечку. Він страшніший, ніж думав. Вихваляється: візьме гроші за схоплених росіян. "Чом би не так, дорогий братику, але ти не здогадуєшся, що один із них — мій кунак. Я впізнав його з першого погляду, з першого слова Ельяса зрозумів, хто він. І цього досить. Я не дозволю тобі, Селіме, пальцем торкнутися до нього. Ти не одержиш за нього ні піастра від Гасан-паші, цього огидного пихатого дідугана, що, як і ти, пишається своєю високою породою, близькістю до султанської сім'ї, бо, бачите, якийсь його предок удостоївся колись великої честі мити ноги султанові. Пхе, паскудство, соромно навіть говорити, а він комизиться!.. От якби я чомусь не приїхав сюди — то було б горе; мабуть, ти, братику, довів би своє чорне діло до кінця, і незмивна ганьба лягла б на весь наш рід... Ні, Селіме, ніколи, поки я тут, цього не станеться, і нічого мені не страшно, бо я ненавиджу тебе, як можна ненавидіти тільки лютого ворога, і тому нікого не пожалію — ні тебе, ні твоїх слуг — таких самих злодюг, як і ти, нехай лише спробують стати на моїй дорозі".