— Простіть, отче... Роботи нині багато.
Від пильного ока вчителя нічого не сховалось. Усе бачив, усе помічав. Виріс, вирівнявся Іван, змужнів. Тонке благородне обличчя, ніскільки не псують його віспини, вони непомітні майже, як перчини-родимки — одна, ось ще одна.
Увагу Станіславського Іван привернув до себе в перші дні знайомства, на перших лекціях з латинської та російської словесності. Учень виявився вдумливим, мав самобутні міркування, глибокі, зовсім не семінарські знання. Першим учнем був і лишався таким, поки вчився. І коли б учився далі — хто зна, як би виріс. Ніхто не знав так історії, філософії і латини, як Іван Котляревський, ніхто не вмів так вдало скомпонувати вірш на вільну тему. Мав великі надії на цього учня; був певен: прийде час — Іван замінить його, Станіславського, а можливо, і далі піде: світ широкий, шляхів у ньому не злічиш, вибирай, який до душі припаде. Волів бачити його у славі, великою людиною. А хто ж він нині? Звичайний виконавець казенних паперів. Виконавець... До списків канцеляристів вписав його ще десятирічним хлопчиком батько — теж службовець магістрату. Гірка доля. А що зміниш? Здається, все б зробив для нього, коли б його воля. Учитель зітхнув, і Котляревський, зрозумівши його погляд, його мимовільне зітхання, приклав руку до серця, затремтів голос:
— Спасибі, отче, за добро, що подарували мені. Повік не забуду! Хоч би де був, хоч би що зі мною скоїлось, а ваше слово, ваша мудрість, як зоря, світитимуть мені.
Станіславський, теж схвильований, щоб не виказать свого стану, замахав руками:
— Іване, що ти кажеш! Чого я тебе навчив? Та не будь душа твоя відкрита людській мудрості, ніхто нічого не дав би тобі. Сам ти премудрості кладезь, і мені незмірне жаль, що марнуєш кращі роки свої на писання вихідних та вхідних паперів... А твій талант, сину? Де він? Невже забув про все?
— Я нічого не забув, отче. Науку вашу, все, що подарували мені, пам'ятаю. І я все той же, тільки...
— Чому замовк?
— Важко мені. Гнітить усе. Пішов би. Але куди? Станіславський мовчки йшов поруч, мало не сягаючи плечима повислого над парканами золотого яблуневого гілля, вибирав дорогу де кращу, рівнішу. Іван, такий же високий, як і вчитель, ішов пліч-о-пліч з ним, не осмілюючись порушити мовчання. Станіславський раптом спинився на розі провулка і Соборного майдану. Відкривалась перспектива вулиці, рівна, ніби шнурком відбита, витягнута далеко за місто, в чисте поле.
— Сьогодні я зможу тобі дещо запропонувати, — сказав Іоанн, — але спочатку поговоримо. — Глибоко зітхнув, розправив плечі. — Вечір он який, диво — чи не правда?
— Як тоді, коли ми ходили по місту й читали. Пригадуєте?
— Ти особливо гарно читав Вергілія. А Міклашевський — Овідія. Як він нині? Щось не бачу його.
— Федір? — Котляревський здвигнув плечима. — Здасться, все гаразд. Начальникові стола до душі припала його робота, і років через три-чотири Федір посяде місце протоколіста. Йому вже обіцяли.
Станіславський довго мовчав. Тінь смутку лягла на обличчя.
— Ну що ж... Feci guod potui [2] . Не кожному дано. Poeta nascitur, non fit [3] . Одначе ти, Іване, бачу, сам не свій. І не токмо через Федора. Інше в тебе на серці.
— Отче, нині осінь тільки починається, а ми ж не такі й старі, — хотів пожартувати, а вийшло не зовсім весело.
— Жартуєш? Значить, переживеш печаль. Під ногами шелестіло опале листя, як вода на перекаті. Вулицею промчала легка ресорна бричка. Чиновник уклонився, побачивши законослужителя. І знову тихо на розі Соборного майдану. Тихо й безлюдно. І все ж гарна Полтава цієї пори, все в ній близьке Й дороге серцю. Може, тому воно так і щемить.
— Важко й тоскно, отче... Простого козака за людину не вважають, у неволю, як вола в ярмо, тягнуть, мову його, мову дідів і матерів наших, наріччям нарекли... І ,слова не скажи супротив. Як же після цього жити?
Станіславський ніби дослухався до чогось. Узяв Івана під руку, провів кілька кроків мовчки, величний, ставний, у бороді почепився червоний вишневий листок. Учитель вдивлявся в Іванове обличчя суворим поглядом, як, траплялося, ще в семінарії, коли інколи не встигав у повному обсязі виконати домашнє завдання.
— Як посмів, Іване, таке в думках мати? Говорити таке? Невже мислиш — усе досягається легко, без болю, без зусиль. Omne initium defficile est [4] . Слухай же — хай благословенним час цей буде — тобі належить зробити такий початок. Голова в тебе світла, а серце добра прагне.
— Що ж належить робити?
— Серцем своїм слухай пісню народу нашого. І сам пробуй! Сміливіше берись! Таланту своєму не дай загаснути. Все, що знаєш про народ свій, на мову високої поезії переклади. Як Сковорода. Тільки по-своєму.
— Як же ж так, отче?
— Це, звісно, нелегко. На таке не кожен піде, а ти, сину, підеш. І тоді я, вчитель твій, скажу собі: ні, недаремно жив я на цьому світі, недаремно ряст топтав.
— Але ж це... неймовірно важкий труд.
— Per aspera ad astra [5] , — мовив у вечірній згусклій тиші Станіславський. — Тільки через терни! Іншого шляху до зірок нема.
Приголомшений, Іван мовчав. Те, що він почув, було справді грандіозним, захоплювало дух. Для чого ж учитель — такий мудрий, досвідчений — вимагає неможливого?
— Не годен я, отче! Не зможу!
— Зможеш. Ти думай над цим, день і ніч думай. Зможеш! — упевнено й твердо сказав Станіславський і м'яко, тихо додав: — Повинен! Я ж тебе, сину, знаю. Ти ріс на моїх очах. Учився. Я ж земляк твій, як і ти — полтавець. А полтавці — уперті і взагалі хлопці непогані.
Вони знову йшли поруч. Тонкий у талії, високий і стрункий Іван Котляревський і кремезний, величний — отець Іоанн Станіславський, учитель російської і латинської поезії.
Так дійшли до Успенського собору. Звідти два кроки — до свого дому. За собором дах проглядає, у причілковому вікні вогник світиться.
— Прошу до нас, отче. Матінка дожидає з вечерею. Разом трапезу приймемо.
— Ні, не піду. Пізно вже... І останнє, що хотів сказати... Приїздив до мене минулої неділі приятель мій давній з-під Золотоноші. Просив учителя знайти для сина. Я зразу ж подумав про тебе. Можеш їхати. Матимеш стіл, кімнату. Навчаючи інших, вчитимешся й сам. І для роботи час матимеш... Десь у тих краях літ сорок тому вчителював і Григорій Савич Сковорода. "Сад божественних песней" писав... Ти будеш там. Поклонись землі тій.