Проспівали другі півні — зовсім як у Полтаві, на Мазурівці. І здалось раптом, що він не в Бендерах, на краю світу, а в рідній батьковій хаті, що на Соборному майдані, у сусідній кімнаті спочивають батько й мати, і треба тільки переступити поріг, як він побачить їх.
Замріявся... Це не інакше, як старості перші дзвіночки. І то сказати: під сорок уже — чимало, більше половини життя, а що встиг? Заслужив погони штабс-капітана, в ад'ютантах корпусного командира ходить. Звісно, це честь. Але з якою радістю відмовився б од такої честі, щоб ні від кого не залежати, оселитися у своїй хаті, заходитись коло улюбленого діла, цілком віддати йому свій час, усе життя до останку. Та йде війна, і про все це можна лише мріяти.
Котляревський згорнув зошит, поправив аркушик, що висунувся зсередини, і легко підвівся, зачерпнув корячком холодної води.
Спати! Спати! Скоріше! Одначе не встиг зняти халата, як почувся кінський тупіт. До кого це? Невже по нього так пізно? Передчуття не зрадило. Тупіт затих біля воріт, і тут же здригнулась хвіртка від стуку.
Котляревський зняв халат і накинув на плечі мундир, Трохи згодом прочинив двері Пантелій:
— Гаврилов! Від генерала.
— Веди.
Чітко й коротко Гаврилов повідомив, що "його благородіє штабс-капітана негайно викликає до себе його превосходительство".
— Тільки мене чи й ще кого?
— Пана Катаржі.
— Повідомив його?
— Повідомив.
— Можеш іти... Пантюхо, швидко!
Пантелій уже ніс начищені чоботи, просушену й вибиту від пилюки шинелю. Котляревський одягався швидко, як по тривозі. Пантелій співчутливо дивився на його приготування й зітхав. Не дали людині й прилягти, а інші, мабуть, і не просипаються... Жорстока несправедливість. Одягшись, Котляревський, уже виходячи, спитав:
— Чи все в тебе, Пантюхо, готове на випадок подорожі?
— Так, усе. Коні нагодовані, а вчора я їх і перекував. Сідла й суми — все гаразд. Так що не сумнівайтесь.
— Добре! Відпочивай поки що.
6
Цього вечора штаб ще працював. Світились квадратні, на чотири шибки, віконця в приземкуватій хаті-п'ятистінці, сновигали за вікнами вістові. Останні дні штабісти засиджувалися до пізньої ночі. Роботи було багато, тільки встигай.
Давня суперечка з Туреччиною все ще не була вирішена. Порта вдавалася до всіляких підступів, готувала удар у спину Росії якраз у той час, коли над нею нависла загроза навали армії Наполеона. Користуючись надзвичайно важкими для Російської держави обставинами, турки втретє захопили Ізмаїл — першокласну на той час фортецю на Дунаї — і загрожували поширити свій вплив на весь південь країни.
І тоді давня, що трохи затяглася, суперечка була перенесена на поле бою.
Війська Задунайської армії, звільняючи місто за містом у Молдавії, восени 1806 року ввійшли у Бендери, причому без єдиного пострілу.
І зразу ж у штабі почали готуватись до походу на Ізмаїл.
Підвозили провіант і боєприпаси, готувались облогові засоби, без яких у майбутньому бою навряд чи можна було обійтись: Ізмаїл не Бендерська фортеця, так просто її не здобудеш. Це прекрасно розуміли в російській армії не тільки спеціалісти, але й солдати. Розуміли це, звичайно, і в таборі ворога. Незважаючи на це, турки поспішали вжити додаткових заходів обережності, укріплюючи майже непідступні підходи до Ізмаїла, уважно стежачи за діями росіян.
Турецькі лазутчики одного разу донесли ізмаїльському паші, що в росіян раптом захворів генерал Міхельсон, причому, як відзначалося в донесеннях, серйозно. І хоч командування Задунайською армією поки що в руках Міхельсо-на, але добувати Ізмаїл доручено Мейєндорфу, який більшу частину свого життя провів на цивільній службі. І це тішило Гасан-пашу. Як-не-як доведеться мати справу з людиною, яка, на його погляд, в воєнному ділі досвіду майже ніякого не має, в усякому разі, порівнювати його з Міхельсоном ніяк не можна, той відзначився ще в Семилітній війні, воював разом з Суворовим.
Враховував Гасан-паша ще одну немаловажну обставину. Шлях до Ізмаїла лежав через Буджацькі степи, їх не обійти, не об'їхати.
Порівняно невеликі, вони б таку армію, як російська, не спинили. Але в степах жили буджацькі татари. Першої-ліпшої години вони мали виставити не менше тридцяти тисяч вершників — воїнів досвідчених і відважних, це серйозна сила, на неї росіянам доведеться зважити, хочуть вони цього чи ні.
Паша був людина діяльна й енергійна. Не барячись, він послав у татарські селища своїх людей, суворо наказавши передати тамтешнім старшинам високу волю султана: гострити ятагани, готуватися до війни з гяурами, слуг своїх султан милостями не обійде, а на випадок непокори — кожного, до десятого коліна, жде сувора кара, і ніхто, навіть сам аллах, від неї не врятує.
Командування корпусу теж не дрімало, тут швидко стали відомі хитромудрі наміри ізмаїльського паші. У штабі розуміли: погрозами, залякуванням спільної мови з буджаками не знайти.
Що ж робити? Яка ж дорога буде найкоротшою до серця невеликого, але войовничого народу? Не ждав і час. У таких умовах кожний прогаяний день дорівнював по значенню програній битві.
7
У приймальній командуючого, крім ординарця, Котляревський застав і бригадира Катаржі. Той стояв біля вікна й, почувши кроки, повернувся і швидко пішов назустріч:
— Нарешті!..
Котляревський потиснув простягнуту руку.
— Чому така поспішність? Що сталося?
— Не знаю... А ти був у новому полку? Як там?
— Не був. Не встиг... А тобі що відомо?
— Нічого поки що. Але, я думаю, тут інше. Викликав нас, звичайно, не випадково. — І заглянув у вічі: — Мабуть, і не лягав? Корпиш?
Котляревський зніяковів: звідки знає? Догадується? Та і як не здогадатися: зовнішній вигляд багато про віщо скаже кожному, а Катаржі — поготів. Відповів стримано:
— Та, правду кажучи, корплю.
— Цікава ти, Іване Петровичу, людина. Ніщо — ні походи, ні війна — тобі ніби й не перешкода.
— Ти помиляєшся, друже мій... Якби не війна, ми б оце з тобою де-небудь вино пили. Між іншим, чи не час?..
— Так-так, підемо.
Ординарець одчинив перед офіцерами двері, і вони один за одним — Катаржі, як старший, попереду — увійшли в кімнату, яку займав Мейєндорф. Виструнчившись, офіцери козирнули і по черзі доповіли: вони прибули й готові до послуг його превосходительства.