— Мені жаль вашу сивину... Ви своїми руками заради якихось міркувань на все життя робите нещасливою свою дочку... Ну ось... Мені більше не можна тут лишатись. Прощайте!..
Іван майже вибіг із кабінету, навздогін йому щось кричав, а може, й погрожував, Голубович, але він не чув.
Не пам'ятав, як дістався своєї кімнати. Не роздягаючись, сів до столу, опустив голову на руки, довго сидів без руху, без мислі, здавалось, ось-ось знепритомніє.
За дверима ходили, хтось стукав, чулися притишені голоси, хтось кликав його, він не озивався. Знову постукали. А що він не відповідав, двері нечутно прочинились.
— Іване Петровичу!
Дивився і не бачив людини, що стояла там, на порозі.
— Пане вчителю!.. Це я, Ївга. Покоївка. Панночка вам записку передала. Візьміть. Та візьміть же!.. І порвіть потім.
Іван машинально розгорнув тонкий аркушик паперу і кілька хвилин не міг читати. Слова зливалися в суцільну сіру пляму. Записка? Від Маші? Він опам'ятався, уп'явся очима в розгорнутий аркушик. Там було всього кілька рядків: "Іване Петровичу! Я не можу писати вам про все, за мною стежать і не випускають за поріг кімнати... Тепер я знаю: дядечко продав мене за ліс і рисаків. Я собі не належу. Він продав мене і сам плаче, терзається, а мені вже все однаково. У грудях у мене нема серця — самий лід... Я повинна скоритись гіркій своїй долі. Така воля божа. Не судіть мене строго. Я, мабуть, зовсім слабка і не здатна на останній крок. Прощайте! Завжди, скільки мені лишилось жити, пам'ятатиму вас... Прощайте, дорогий мій учителю, єдиний мій друже. Маша".
Дочитавши, машинально перегорнув аркушик: ні, зворотний бік був чистий. Підвівся, щоб іти, бігти. Яке нещастя: загибає людина. Але куди бігти? Його не пустять. А якщо й пустять, що ж це змінить? "Така воля божа". Навіщо так? Чому не написала: "Забери мене, визволи!" Ні, вона написала інше: "Я, мабуть, зовсім слабка". Яке горе!
Куди ж іти? До кого? Навіщо? Але й тут він не може більше Значить — геть звідси. Але куди? Звісно, додому, в Полтаву. Згадав Полтаву і відчув, як до нього вертається бажання діяти. Певна річ — тільки в Полтаву! До матусі! Адже він хотів до неї поїхати і... просити благословення. Тепер він побачить її швидко, уже через тиждень буде вдома... У батьківській хаті. Там і повітря інше. Мати його не осудить... У Полтаві живе і Нікітенко. Його несподіваний добрий приятель. Як міг забути про нього? Нікітенко запрошував до себе. Але це потім, зараз треба піти звідси, головне — піти, і що скоріше, то краще, бо більше він тут не витримає...
Іван зразу ж почав укладати в баул папери, поклав кілька книжок, кинув речі. Все інше він залишить тут. Нехай користуються Сашко й Костик його книжками. Це їм потрібно. Отже, нехай...
Одягся і вийшов через веранду в сад. Ні з ким не прощався, не поговорив. Про віщо? І для чого?
Брів через хутір із своїм важким баулом, що тягнув йому руку, гнув до землі. Та раптом вітер штовхнув у плече, і йти стало легше. І він пішов швидше.
На вигоні, біля старих колод, спинився, щоб перепочити, та не встиг присісти, як пронизливий крик розрізав повітря і вдарив у серце. Здалося, ніби крик знайомий, він довго дивився на будинок, що виднівся на пагорку. У цьому будинку він провів більше двох років. Була робота й надії. Дивився на сліпі, як більма, вікна і в жодному не помітив живого обличчя. Тільки в крайньому, здалося, відсунулась завіска і до самої шибки притулилось обличчя, очі, коса. Невже?..
Ні, здалося. Усе здалося. Привиділось. З'явилось на мить — і щезло. Навіки. Він стояв посеред дороги і не помітив підвід, що в'їхали на вигін.
— Здорові будьте, пане вчителю! Іван стримано, тихо відповів:
— Здорові й ви будьте!
Дід Савка і два молодші його сини сиділи на двох підводах. Побачивши баул у руках учителя, Савка спитав:
— Ідете кудись?
— Іду... У Золотоношу.
— Пішки? Так, може б, з нами, коли не гидуєте? Ми по ліс їдемо.
— Сідайте, пане вчителю, — сказав чорнобривий Гордій і посунувся, даючи місце на возі.
Іван поклав баул і пішов услід за підводою. Дорога, особливо у видолинках, ще не підсохла, і чоботи грузли майже по кісточки, але він пройшов через увесь хутір і, коли позаду лишились останні мазанки, озирнувся.
Панський будинок, оточений з усіх боків садом, де-не-де світився вікнами й дахом. Молоде листя грало на сонці, затуляло обидва ґанки — парадний і чорний, а в березі до самого Супою тулилися селянські хатки, на декотрих уже гніздилися білі чорногузи, що цими днями повернулися з-за моря додому.
Підводчики терпляче ждали, а він стояв, дивився й не міг надивитись. Ось і все, Іване, скінчилась твоя служба в домашніх учителях. Спливло ще кілька літ життя. І тепер, як ці чорногузи, ти повертаєшся додому.
— Сідай, пане вчителю, — покликав Савка. — Поїдемо! Так, поїдемо. Поїдемо. Уже час... І згадались, зовсім, здалося, невчасно, слова поручика Нікітенка:
— Вам би, мосьпане, військовим бути... "Військовим? А що? Може, він і правду казав. Був учителем — стану військовим".
— Куди ж, пане вчителю, рушаєте? Мать, у Полтаву? — кашлянув дід Савка.
— У Полтаву, — коротко відповів. — Куди ж іще? Звісно, в Полтаву.
Візок легко біг путівцем, неначе підганяв його вітер. І кожного разу, перед пагорком, коли біг уповільнювався, з'являлось невтримне бажання повернутися, ще раз подивитись: а чи не визирне Супій і хутірець над ним? І що в цьому хуторі тепер?.. Візок котився й котився, пофоркували коні, дід Савка й Гордій поруч з ним думали щось своє, а вітер куйовдив волосся, студив обличчя, і дихати ставало легше.
Книга друга
ОСОБЛИВА МІСІЯ
1
Кінець листопада того року був сирий і холодний.
Три доби лило як із відра; дороги, і без того розбиті зовсім розвезло, здавалось, саме повітря просякло вологою. Та раптом на четвертий день після такої негоди вітері розігнав хмари, очистив небо, і дощ перестав, навіть злегка підморозило. У полудень Буджацький степ вкрився сірим полум'ям паморозі, що пригасло блищала під непривітним осіннім сонцем.
Трохи пізніше, у тихім надвечір'ї, по дорозі, що вела на Бендери, обігнавши обоз з дванадцяти парокінних фур, їхали двоє: штабс-капітан на буланому рисакові, а за ним, не відстаючи й на крок, на низькорослому татарському конику солдат.