Ніяково мружачись, ховаючи сором'язливість за вимушеною усмішкою, Котляревський, користуючись невеличкою паузою, звернувся до Туманського;
— Не сподівався від вас, поручику, такого багатослів'я, а ще ж і молодий; можна було б і утриматись від деталей...
— Простіть, Іване Петровичу, у наї, як ви знаєте, кажуть: за що купив, за те й продав, слова з пісні не викинеш. І то ж добре.
Котляревський розвів руками:
— Примусили старого червоніти... Те що зробиш? Прийшов у гості — терпи. Та це жарти. А якщо серйозно, то ніколи в житті такого вечора в мене це не було. Спасибі вам, друзі!.. І вам, поручику, за добру іість! Навряд щоб ближчим часом довелося мені побувати в столиці. Тому прошу вас, поручику, коли повернетесь, від мого імені щиросердо подякувати Миколі Івановичу Гнєдичу, вдові Державіна і всім іншим за те, як вони піставилися до моєї поеми. Передайте, що я високо ціню хнє слово. Коли б жив там, неодмінно брав би участь у вечерах. Серцем я з ними.
Муравйови-Апостоли, Новиков, стадий слуга Савелій, що затримався в кабінеті, Туманський пройнялися його хвилюванням. У цей час здавалось: Івіна Петровича слухають не тільки його друзі в домі Новікова, але і вся тиха, в полоні осіннього сну, Полтава.
Позабувши про все на світі, Туманський не вірив своєму щастю: невже й справді він сидить іа одним столом з автором знаменитих "Енеїди" й "Полтавки", бачить його і слухає? Чи це не сон? Там, у далекоду Санкт-Петербурзі, у домі вдови Державіна він бачив і іув Рилєєва, Бестужева, Гнєдича, одного разу познайомився з Олександром Пушкіним — своїм однолітком, а тепер, трохи менше як два місяці після того, в древній Полтаві слухає співця України, бесідує з ним. Йому раптом здалося: тут, під цією покрівлею, в цьому скромному робочому кабінеті, продовжуються вечори "Вченої республіки", започатковані в Північній Пальмірі.
Ранок наступного дня вщався похмурим, холодним, навіть тепла шинеля, у якій Іван Петрович вийшов на веранду, не рятувала від рзкого поривчастого вітру. Під його навальними ударами і одну ніч облетіло геть усе листя старої акації, не вціліло воно й на молодих грушах, дочасно почорнілих, ніби їх обіалило громовицею.
Листя всіяло все подвір'я, блідо-жовтавими й яскраво-червоними плямами вкрило дорогу, то вогнем яскравіло, то згасало на крутому даху Успенського собору.
Іван Петрович вернувся до кабінету, скинув шинелю і, одягшись у довгий теплий халат, присів до столу. Поки він виходив, Мотя встигла прибрати, розпалити вогонь у каміні, і тепер у кімнаті було тепло, а через те й затишно; зблиски полум'я гралися на тканій доріжці, на золочених корінцях книг, стосами покладених на столі й підвіконні.
Усе було готово до роботи — папір, чорнило, акуратно нарізані пера. Але насамперед він мав написати в Петербург Глінці, подякувати за високу честь і увагу. Глінці — президентові товариства, людині, широко відомій і шанованій у літературних колах, ветеранові війни з Наполеоном, авторові багатьох поетичних шедеврів і повісті про Богдана-Зіновія Хмельницького. Присунувшись до столу ближче, на якусь мить задумався, і ось уже косо зрізане пірце побігло-полетіло від краю до краю по чистому, білому як сніг полю: "Милостивий пане Федоре Миколайовичу, за особливу честь вважаючи обрання мене в почесні члени... Вільного товариства любителів російської словесності, найщирішу подяку мою складаю всьому високошановному товариству й особливо Вам, милостивий пане, за приємну для мене Вашу участь у цій справі".
Перечитавши написане й не знайшовши в ньому помилок, Котляревський писав далі: "Диплом на звання почесного члена, Статут і список панів членів товариства я мав честь одержати від Василя Івановича Туманського.
Бажаючи бути корисним товариству скільки сили мої дозволять, дарую на користь оного 40 примірників "Енеїди", яку вслід за сим доставляю; Вас же, милостивий пане, покірно прошу поклопотатися перед товариством прийняти мій малий дар..."
Підписавшись, поставив дату: "Жовтень, 28 дня, 1821 року".
Сьогодні ж листа треба й послати, а за ним і посилку з книжками. Звичайно, було б набагато краще самому поїхати до Петербурга, та це, на жаль, неможливо, в усякому разі, тепер: і сторона неблизька, і робота жде. Час, ой час уже підготувати "Енеїду", нині вже повністю, для окремого видання, ще раз переглянути кожний рядок. Навіть тричі опубліковане — для нового видання він би ще раз виправив.
Іван Петрович прислухався: у передпокої вешталась Мотя, потім зайшла на кухню, задеренчала заслінкою, порожніми відрами. Удосвіта вона піднімається і допізна не присяде, знаходить собі клопіт, хоч, здавалося б, які там особливі діла в його парубочому господарстві. І нічого їй не скажи Нагадай про відпочинок — ще образиться. "Чи я стара така, щоб ні сіло ні впало серед дня відпочивати?"
Хороша людина в домі — щастя. Була б жива матуся, порозумілася б з Мотею неодмінно, полюбилась би їй ця проста, сердечна жінка.
Який ось уже рік немає матері, а змиритися з цим неможливо, здається, вона кудись на часинку вийшла і незабаром повернеться; заклопотана домашніми справами, нечутно прочинить двері, увійде в кімнату й, побачивши, що він працює, нічого не скаже, мовчки поставить край столу глечик холодного топленого молока, або квасу-сирівцю, чи узвару, солодше якого нічого немає на всьому світі. "Матінко, дорога моя, поки я живий, нетлінна пам'ять про тебе — в самому серці, — не погасне, не щезне..."
Перед тим як укласти листа в конверт, Іван Петрович злегка присипав його піском. Почав збиратися. Насамперед мав зайти в лікарню, провідати Лавріна: чи не гірше йому і чи не втрутився з дурного розуму пан Калістратович, чи не зняв лементу — мовляв, завезли його людину без дозволу...
Потім — пансіон. Учора через поїздку на село не був там цілий день — і душа вже неспокійна, хоч і є кому доглянути вихованців, простежити, щоб були нагодовані й у свій час відійшли на відпочинок. І все ж повинен сам на все подивитись, своє око не зрадить.
Після пансіону треба зайти до Новикова, це недалеко: канцелярія генерал-губернатора поряд з пансіоном, на одному з ним Круглому майдані. До Михайла Миколайовича подвійний інтерес: перш за все, у якому стані справа з цим поміщиком — чи не повелів князь віддати оного душовласника на дворянський суд честі?