А Сергій, постоявши кілька хвилин біля вогню каміна, мов ще роздумуючи, як йому повестися, раптом простяг до каміна зелену теку й опустив її в білий вогненний кратер.
Великі краплі поту, схожі на прозорий бурштин, всіяли обличчя Новикова, а рожеві плями на впалих його щоках окреслено вирізнились. Матвій, не вміючи себе стримати, здригнувся, кинувся до каміна, але Сергій, жестом спинивши його, стояв доти, доки тека не перетворилася в попіл. Тільки тоді обернувся, мерзлякувато знизав плечима:
— Щось холодно стало... Чи не зігрітися нам? Приголомшені, Новиков і Матвій мовчали. Тоді Сергій тихо, але твердо сказав:
— Мені боляче, як і вам, повірте. Але що зробиш? Наказ. — І раптом простяг руку: — Нас троє. Це мало, але завтра буде більше, під наші прапори стануть сотні, а може, й тисячі. Сьогодні ми закладаємо нову, Південну, організацію. Ми з вами перші! Отже, руки, друзі моїі
Не роздумуючи, Матвій стис братову руку, Новиков мовчки поклав зверху і свою — тонку й довгу.
Ось що пригадалося Новикову в цю, другу за останній рік, зустріч з Сергієм Муравйовим-Апостолом.
За вісім місяців, що минули від того пам'ятного вечора в лютому, Сергій ніскільки не змінився, хіба що став смаглявіший на степових вітрах та твердішою була тепер його хода. Новиков почував до молодшого Муравйова-Апостола сердечну приязнь, ба навіть нікого ще так не шанував, як цього запального й дотепного, поривчастого й разом із тим навдивовижу витриманого молодика.
Сергій пройшов по тканому килимку до вікна: не завадить зайвий раз глянути, як почуває себе новиковський сад, старі груші та яблуні, чи далеко відійшов садівник, чи все ще длубається біля жоржин, що розрослися під самими вікнами? Садівник — уже літня людина, трохи глухувата, але чи не той це випадок, коли глухота раптом проходить і з'являється достатньо гострий слух? У саду вже нікого не було, жовте й світло-пурпурне листя лежало на доріжках, вітер відгонив його в самий кінець саду, до урвища, глухого й зарослого. Хороше зараз у саду. А як чудово нині в рідному Хомутці, у батьківському парку! Згадавши про це, Сергій з пронизливою гостротою відчув, як він скучив за батьком, як бракує йому батьківських бесід і щирих порад. І тут же вирішив, що в Полтаві довго не затримається, ось побачиться з друзями — і завтра в дорогу.
Сергій повернувся до столу, жестом запросив Новикова й Матвія сісти теж.
— Похваліться своїми успіхами, Михайле Миколайовичу.
— Нехай Матвій Іванович почне, а я, коли треба, доповню.
— Ви — керівник місцевої управи, вам і починати. Ви ж і майстер масонської ложі, звідки неофітів вербуєте.
— Так, переважно з числа членів ложі й вербую. Ось недавно братів Капністів прийняли.
— Обох?
— Так, і Семена, і Олексія. Вони, якщо пам'ятаєте, були у нас і в "Союзі благоденства".
— Пам'ятаю. Люди порядні, чесні... Ну, що ж, хай буде так. Знаю їх давно.
— Так-так, це ж ваші сусіди. В Обухівці ви, мабуть, з ними не раз зустрічались.
— Було таке, — зітхнув мимохіть Сергій. Матвій співчутливо поглянув на брата, але промовчав. Чи міг знати Новиков, що над усе тягло в Обухівку Сергія? Брат прагнув послухати старого Капніста, й ...ще раз зустрітися з його сім'єю, особливо з сестрою його друзів — Софією, яка пізніше обрала собі Скалона, одного з блискучих офіцерів її оточення. Та що згадувати? Було колись, та минулось.
— Так. Ще хто? — по хвилі якійсь спитав Сергій.
— Тарновський, губернський суддя. Цього ви теж знаєте. А з ним разом ми прийняли і Алексеева, це чиновник, служить у канцелярії моїй.
— Чиновник?.. Гм, я б вас попросив, будьте обережні з чиновниками, особливо з тими, яких мало знаєте. Цього ви давно знаєте?
— Вже третій рік. Людина він чесна, достойна довіри.
— Добре. І це все?
— Ні. Сьогодні хочу запропонувати ще одного. Скажу відверто, я особисто прийняв би його першим, але все ж утримався, і не тому, що не довіряю, ні, були інші міркування. Отож, порадимось разом.
— Хто ж це?
— Іван Петрович Котляревський. Майор у відставці, наглядач пансіону для дітей бідних. .
— Мабуть, слід починати з того, що майор — автор "Енеїди" й опери "Полтавка".
— Так, з цього слід було починати. Але я не можу не відзначити, що, як вихователь юнацтва, він у високому розумінні слова — винятковий. До пансіону, який він ось уже понад десять років опікає, прагнуть віддати своїх дітей не тільки збіднілі. Пансіон готує молодих людей до університетів і художньої академії.
— Про це я чув.
— Ти навіть не уявляєш, брате, що це за людина, — втрутився в розмову Матвій. — Ти матимеш-справжнє задоволення, познайомившись і поговоривши з ним.
Сергій нічого не відповів, налив у келих трохи солодкої води й випив.
Не раз бував він у Полтаві, цього року — двічі, і ось, скажи ж ти, так і не довелось познайомитися з цією людиною, що так дотепно й справедливо висміяла сильних світу цього — від панів-землевласників до останнього судійського чиновника. Осміяні, вони бояться признатись, що попали в поему, і удають, ніби так і треба, і сміються, зціпивши зуби. А в народі, простому народі, сміються, аж за боки хапаються, і добре знають, про кого в ній мова, передають її з уст в уста, читають з пам'яті. Не раз про це доводилось чути в Хомутці і у Василькові, де стоїть його, Сергія, Чернігівський полк. Кращого способу критикувати існуючі порядки не можна навіть і уявити. Такий поет вартий цілої організації. Так, цілої організації! А чого варта його поема?! Її значення для утвердження мови цілого народу неоціненне. Це ж багатство, яке берегти треба, берегти й спиратись на нього...
— То ж як, Сергію? Що запропонуємо майорові? З хвилини на хвилину він повинен постукати.
— Що запропонуємо? — Сергій налив ще трохи в келих. Розглядаючи кришталеві грані на світло, відповів: — Я гадаю, з дороги йому б слід чого-небудь міцнішого дати, ніж те, що я оце покуштував. Що саме він любить?
— Жартуєте? — Новиков уважно подивився на Сергія: за жартом приховувалось щось інше. Але що?
— Ні, серйозно. Може, він любить угорське, яке ви поставили?
— Так, угорське.
— Я так і думав. Бо мені й Матвієві однаково...
— А коли все-таки серйозно, Сергію? — спитав старший Муравйов-Апостол.