Як тільки осавула вибіг з хати, Котляревський підійшов до Лавріна. Присів на край полу:
— Ну, ось і я, братику. Як же вони тебе, окаянні... Душогуби!
Котляревський заглядав Лавріну в вічі, гладив ряднину, якою той був прикритий. Прочумавшись і розпізнавши в офіцері Котляревського, Лаврін прояснів увесь, ніяково усміхнувся й закрив очі, немов йому стало легше, зовсім легко, по щоці покотилися дві скупі сльозини, поповзли вниз і загубилися в скуйовдженій бороді.
— Та ти що? Тримайся! Не треба так... Ми ось полікуємо тебе, а потім заберемо з собою. Лікар зі мною приїхав... Хороший лікар. Підходьте, Андрію Опанасовичу, приступайте, бога ради, скоріше.
— Я готовий. Тільки, вибачте, трохи розгубився. Такий, скажу вам, жах!
— Ви не повинні, не маєте права, милостивий пане, губитися, ви — лікар. Опануйте себе і починайте. Зробіть усе, що можливо, прошу вас.
— Навіщо просити, пане майор? Хіба ж я вам коли відмовляв у чому? Та я, скажу вам, з дорогою душею, тим більше — тут, у цій убогості.
Іван Петрович звільнив біля хворого місце, відійшов до вікна. Йому було душно, бракувало повітря, і він розстебнув шинелю. Ступив крок до дверей, повернувся знову стискуючи перед собою руки, не знаючи, куди їх діти
Олеся пильно дивилася то на лікаря, то на майора. Переконавшись, що їй нічого не загрожує, вона трохи заспокоїлась, слава богу, помилилась, приїхали не по неї. Але хто ж цей пан офіцер? Хто ж він справді? Звідки знає Власа, до батька звернувся, як до знайомого? Чи не той, де якого батько сьогодні вранці ходили, а потім і Влас бігав? Назвався Котляревським. Матінко, так і є! Це ж його прі звище називав батько. Отже, це він! І чоботи, напевне Власові подарував, вони стоять під лавою, нові, ловкі, так і їй би придались. Олесі і радісно, й тривожно. Що ж тепер буде? Рогового витурили з хати. А якщо пан дізнається? А він дізнається, осавула набреше чого завгодно. "Господи, — молилася в душі дівчина, — пронеси й помилуй!"
Влас застиг біля печі, дивився на майора повними сонця очима. Що їм осавула? Побіг, злякався, лизоблюд клятий хвіст, як пес побитий, підібгав. Ось так! А пан? Що пан І йому, коли прийде, те саме буде! Сміливішого й дужчого ніж майор Котляревський, нема в цілому світі!
Василько також зацікавлено стежив за приїжджими Більше, зрозуміло, його вабив офіцерський трикутний ка пелюх і чорний хвостик на ньому. Зроду такого капелюха Василько не бачив. А пан офіцер, ніби навмисне, поклав свого капелюха на лежанці: мовляв, дивись-надивляйся досхочу, все тобі нині дозволяється.
— Іване Петровичу, пане майор, — тихо покликав лікар, — підійдіть лишень. — І ще тихше додав: — Поглянь те, це ж, скажу вам, нечувано! Хто таке витримати може!
— Немає слів, голубчику... Але емоції зараз — слабі помічники. Дійте і, прошу вас, швидше. Чи не можу я чимось допомогти?
— Ні, допомога ваша не потрібна. От би лише води теплої...
— Лесю, а не знайдеться в тебе водички теплої?
— Знайдеться. Я зараз. — Олеся хутко відсунула за слінку в печі, рогачем витягла великий глек теплої води поставила на ослінчик біля полу.
— От спасибі, дочко! — подякував лікар, а вона мале не зайшлася плачем: що за люди, за віщо дякують — за їхнє ж добро?
Лікар швиденько скинув з себе сюртук, закотив рукаві білої сорочки, розкрив саквояж і попросив Лесю дістатї чистий рушник.
Тим часом Іван Петрович, поки його приятель — лікар полтавської міської лікарні Андрій Опанасович — порався коло хворого, попросив Власа покликати фурмана. Хлопчина миттю вибіг з хати.
Прихилившись до одвірка, майор озирнувся і мимоволі зітхнув: ось так живе людина. Хата її — три кроки від дверей і стільки ж від печі до вікон. Дерев'яні лави попід стінами, глиняні миски й глечики, дерев'яний совок і діжа під полом, прядка в кутку, над нею — жердка, і на ній — драний кожух, плахта, а на цвяху, біля самих .дверей, — шапка. От і все добро. На подвір'ї — соха та борона, ступа під повіткою. Так жили сто років тому, так і нині живуть, а точніше — животіють його земляки. Досить походив він по світу за свій вік, чимало надивився, але такої вбогості бачити не доводилося. За які ж гріхи все своє коротке життя людина мучиться — від першого подиху до останнього?.. Котляревський відчув, як щось невидиме й холодне стискує серце. Зняв шарфа, глибше дихнув і нараз уловив запах ладану, він ішов від лампади, яка ледь світилась на покуті перед іконами. Ось у що вірять, чому поклоняються Лаврін і його діти! Богові! Його образ і ранком, і вночі перед їх очима: смутні неясні риси обличчя на плоскій, поїденій шашелем, дошці. Шматок обструганої деревини — ось він, бог, ось хто гнітить разом з панами та осавулами душу, все єство. Можливо, Михайло Новиков саме про це — про становище селян — і волів говорити? Може, і молоді приятелі його — брати Муравйови-Апостоли про те думають? Треба, вкрай треба говорити з ними саме про це. Але чи встигне він повернутись до сьомої години? Чи діждуться його брати Муравйови-Апостоли?
Зайшов фурман. Іван Петрович попросив його приготувати в кареті місце для хворого, якого вони повезуть до міста, нехай розстеле попону й жде: як прийде час, він гукне його. Вклонившись, фурман — молодий ще хлопець із дворових Новикова — вийшов.
Тепер лишилось зробити хорошу пов'язку і можна б їхати. Але Андрій Опанасович ще не впорався, хоч Леся й допомагала йому, правда, кожного разу, як тільки помічала на обличчі батька гримасу болю, готова була розплакатися, через силу стримувала себе; судомлено схлипуючи, подавала лікареві замість кухлика — глечик або навпаки, дістала із скрині ряднину, а треба було ще одного рушника, Андрій Опанасович просив Олесю не поспішати, заспокоїтися, вона покірно погоджувалась, та не минало й хвилини, як Котляревський просив Олесю відійти, не дивитись, вона ж уперто хитала головою: ні, стоятиме, ось тут, у кутку, а крім того, може ж, раптом знадобиться її допомога — хто краще від неї це зробить?
Дивлячись на дівчину, на бліде злякане обличчя Василька, що сидів на лежанці, схожого на галченя з тонкою шиєю і великою від того головою, на Власа, який приткнувся на порозі й ждав, готовий на першу вимогу бігти, щось внести, когось кликати, Іван Петрович відчув, як біль, неначе голка, входить у саме серце; не знаючи, що говорить, повторював кілька разів одне й те саме: