— Чого тобі? — спитав директор. — Не бачиш, я зайнятий?
— Та я... та ми... вибачте, пане майор, старому дурню. — Мефодій так і не пояснив, чого це він раптом назвався дурнем. Про цей випадок він уникав говорити, і Котляревський нічого б не знав, коли б йому одного разу не розповів сам Капітонич.
Вимучений до краю, повертався додому.
Дома чекали інші турботи: мати останнім часом почувала себе гірше, хоч і не признавалась у цьому, твердила, що це тимчасово, скоро все минеться, і нехай він, її Іванко, не турбується і займається своєю справою, яка зараз — найголовніша для нього. Іван Петрович запрошував до матері лікаря Кондуру, і той годинами просиджував біля постелі хворої. Траплялись дні, коли матері ставало краще, тоді Іван Петрович вважав себе майже щасливим. Лише в пансіоні все було поки що спокійно, і це одно втішало...
Десь під осінь, коли в садах і парках міста облетіло пожухле листя, "Полтавка" була майже готова, лишались дрібниці: комусь костюм підігнати по фігурі, декорації підмалювати, освіжити фарби, знайти капелюха для возного. Це і справді були дрібниці, але й вони забирали час, псували іноді настрій. Допомагали всі, навіть Мефодій. Якось він прочув, що для Щепкіна, який грав виборного, потрібен костур. Другого дня, вистругавши з грабка добрячого ціпка, він приніс його в театр і при всіх віддав Щепкіну:
— Сам стругав... Беріть, добродію, надійний ціпок, не спіткнетесь тепер.
Щепкін щиро дякував старому солдатові: костур був справді підходящий — з сухого дерева, не гнувся, гарно обстругане руків'я.
Лицедії квапились, не терпілось скоріше зіграти "оперу", спробувати себе в новій речі, яку ніхто ніколи не бачив і не чув...
Справа наближалась до завершення, і що менше днів лишалось до першої вистави, то тривожніше ставало на серці. Іван Петрович добре знав: без дозволу цензури вистави не буде. Потрібен дозвіл. Де ж його дістати? В душі жевріла надія: небавом запросити когось із сім'ї Рєпніних, може, велику Варвару, а може, її дочку, нехай подивляться на вже готову річ, тоді — надіявся — легше буде говорити про дозвіл.
Дні минали, а такого випадку не траплялось, і ніхто з акторів не знав, навіть уяви не мав про те, що діється в душі їхнього директора. Він же і виду не показував, усе ще надіявся на чудо, щасливий випадок.
В ті часи Харківський учбовий округ, його попечитель і весь штат при ньому контролювали не лише роботу шкіл на лівобережжі Дніпра, на Дону, в Криму і на Кавказі, але здійснювали також і цензурний нагляд за всіма виданнями, які з'являлись в його межах, слідкували — і дозволяли або забороняли театральні вистави. Отже, все нині залежало від Харкова.
Їхати до округу за тих часів було далеченько, та справа, мабуть, була не у віддалі, тривожило інше: чиновники цензурного нагляду, прочитавши п'єсу, могли такого дозволу і не дати. Причини для цього були. Перше: п'єса писана українською мовою, а крім того, запопадливі чиновники (а такі завжди знаходились) могли вичитати в п'єсі якісь кпини на адресу князя Шаховського — знаменитого автора багатьох відомих п'єс, які ставились і в провінції, і в столичних театрах. Шаховський був у фаворі і при дворі. В "Полтавці", коли придивитись до неї пильніше, проглядалися й інші "вади", от хоч би й те, що проста селянська дівчина не слухає матері, не зважає на авторитет "владу імущих" і твердо стоїть на своєму: "або за Петром буду, або ні за ким". Це ж, пробачте, майже "потрясіння основ". Отже, могло трапитись всяке. Між тим, якщо не дали б дозволу у Харкові — а це стало б відомо і в Полтаві, — тоді п'єсі взагалі не бачити світла рампи.
Не раз Іван Петрович радився з вірним другом і приятелем Михайлом Новиковим, як бути, куди піти? Що краще? Може, справді поїхати в Харків? Довго крутили собі голови, і одного разу Новиков запропонував:
— Йдіть до князя... Коли схоче, він і сам дозволить.
— А коли відмовить?
— Тоді й побачимо. А поки що — спробуйте. Втік — не втік, а побігти треба... Він благоволить до вас. Не може бути, щоб відмовив.
Рєпнін відмовив. Не його, мовляв, справа, нехай цензура цим займається, а йому і свого клопоту вистачає, дай господи впоратись, он селяни знов заворушились у Решетилівці, не хочуть їхати в Херсонські степи, а їх же туди продають. "Крім того, — додало їх сіятельство, — чого це ви пишете українською? Інша річ — поема, її читають, а це ж опера, її слухатимуть, і, може, не лише в Полтаві..." Що було відповідати? Образитись — це простіше, але що дасть образа, нехай і законна? Піти звідси геть, не прощаючись? Правитель посміється — і тільки. Ні, мабуть, слід діяти інакше. Для початку пояснити, що до чого, а потім буде видно. "Мова українська, ваше сіятельство, — сказав зовсім спокійно, навіть усміхнувшись при цьому, — завжди була зрозуміла російському людові, про це свідчить хоч би й те, що "Енеїду" в Петербурзі розкупили за кілька днів, вдалося привезти на Україну лише невелику частку тиражу". Князь на те нічого певного не відповів і все ж візи своєї на п'єсі не поставив.
Не допомогла і велика Варвара, до якої ходив зі спеціальним візитом. На черговому домашньому рауті Рєпнін дозволив собі зробити Котляревському зауваження: "Не слід, мосьпане, жінок турбувати своїми справами... їдьте, кажу вам, у Харків, а щоб скоріше це було, мій екіпаж візьміть..." Правитель давав свій екіпаж — тільки не свою візу, їх сіятельство явно побоювалось гніву високого начальства: що скажуть у Північній Пальмірі, коли почують про дозвіл ставити п'єсу українською, тобто мужичою, мовою? На харків'ян він, звичайно, не зважав, вони йому не указ, а від Санкт-Петербурга залежав...
Після рауту, порадившись з Новиковим, Іван Петрович зібрався їхати: що ж справді робити? П'єса готова, а ставити не можна. Напередодні уклав речі, сходив ще раз до лікаря і попросив, щоб той щодня приходив до матері, а він не забариться, днів за п'ять-шість повернеться, як не кажи, а коні з княжої конюшні ходять добре, може, до шістдесяти верст на добу. Збирався їхати і, сказати правду, не вірив, що поїздка принесе користь. Хто з ним розмовлятиме в Комітеті? Нікого він там не знав, інспектори справі не зарадять, а йти до самого попечителя — даремно, п'єси він не читатиме, а знов же віддасть комусь із чиновників, і хто зна кому...