Возний говорив, промовляв, а слухачі посміхалися, жінки готові були реготати над кожною реплікою, співчували дівчині-сироті. Густі шпичаки брів Угарова тяглися догори і десь там, аж на буграх його високого чола, надовго застигали. Щепкін, здавалось, боявся дихнути і, щоб краще бачити і чути читця, підвівся і стояв, склавши руки перед собою. Повні вуста його ворушились, він повторював услід за Котляревським майже кожне слово — спочатку возного, потім виборного і, сам того не помічаючи, хихотів, щасливий і радісний. Пряженківська крадькома обмахувала очі хусточкою. Мимохіть згадувалися їй зустрічі з Марусею, дівчиною з Мазурівки, все до дрібниць оживало перед її духовним зором; слухала Івана Петровича, а бачила її, Марусю, що тепер звалась Наталкою, пригадувала долі інших дівчат, про яких чула і в Харкові, і тут, у Полтаві, і в Чернігові, і в Кременчуці... Алексеева і Барсова, яких у театрі вважали зразком стриманості, поводили себе якось дивно: вони не могли всидіти на місці, вертілися, нахилялись одна до одної, перешіптувались, мимохіть поштовхували онімілу Катерину Нальотову, то усміхались одна одній, то журились і сумно похитували головами. Барсова так довго крутила на палець стрічку від оксамитового пояска, поки не відірвала її зовсім. Павлов і Медведев, вмостившись в кріслах, сиділи так рівно, ніби проковтнули по палиці. Барсов ревно стежив за кожним рухом Котляревського, поглядом проводжав до синьої теки кожний прочитаний аркуш і жалкував, що так швидко вони туди потрапляють, як на нього, він би ще раз їх перечитав, щоб легше було потім уявити режисерський план.
Лицедії, які вміли цінувати метке слово, знали таїну його впливу на людей, не могли зрозуміти, яким чином, чим саме зумів полонити їх самих пан майор, як це сталося, що вони ось уже цілу годину пильно стежать за долею героїв п'еси і так зримо бачать кожного із них, ніби це і не драматичні, вигадані автором, герої, а звичайні собі люди, яких вдалося підслухати і потім записати слово в слово. І що особливо здавалось дивовижним: п'єсу читала одна людина, а голосів було кілька — і Наталчин, і возного, і виборного, а пізніше — старої Терпилихи, і ще двох хлопців — Миколи і Петра. У кожного свій тон і манера, і репліки їх такі, що навмисно не вигадаєш, годяться в щоденний вжиток як приказки чи примовки. Хіба ж це мистецтво? Немає такого мистецтва! Це скоріше чари. Мабуть, так воно і є. Щепкін не помічав часу, забув, що йому треба поспішати, приїхали нарешті рідні; батько і мати, жінка, діти, він їх так чекав, і ось вони тут, у Полтаві, а він і не думає поспішати, поділяє радощі й прикрощі героїв п'єси, яку вперше чує, радіє з ними, сміється, як дитина, співає, коли вони співають, повністю поділяє долю героїв, а мову їх він розуміє, як свою рідну — адже жив, товаришував з хлопцями з сусіднього українського села і назавжди полюбив співучу їх мову, пісні, танці — все, що було побутом, самим життям цілого народу. Слухаючи п'єсу про дівчину з Полтави, він ніби зустрічався зі своєю юністю, і це особливо хвилювало; як на нього, він би зразу почав грати, тільки б дозволили. В ці хвилини Щепкін був по-справжньому щасливий і нічого не помічав, що діється навкруг, не бачив, що й колеги його переживають майже те саме, навіть нестерпний Угаров, слухаючи Котляревського, то сміється, то чухається в потилиці, то поахує, то сам собі щось говорить, немов когось передражнює. Це так поводився той самий Угаров, якому все на світі не подобалось і грав він, за його висловом, лише "нікчемні речі", недостойні його, "неперевершеного таланту".
Ніхто не зрушив з місця, коли раптом блискавицею осяяло вітальню і грім прокотився над дахом, струсонув стару грушу так, що з неї осипалась майже половина листя. Здивувались лише тоді, коли Іван Петрович урвав читання і пішов, щоб закрити двері на веранду. Для чого він це робить? Чому не читає далі?
Кожного разу, перед тим як брати якусь п'єсу до вистави, лицедії читали її, і ніхто не пам'ятав випадку, щоб дочитували за один раз, робили перерви, щоб небавом хто-небудь не задрімав під час читання. Сьогодні все було не так, як завжди, сьогодні всі позабули про свої власні клопоти, про все на світі і пам'ятали тільки одне: що ж буде далі, як поведеться головна героїня, що відповість возному, коли дізнається, що повернувся її Петро? І були безмежно щасливі, коли дівчина виявилась достойною їх довіри і любові...
Іван Петрович закінчив нарешті читати, склав листки до теки і закрив її, повільно, не поспішаючи, зав'язав вервечки. Потім сів за стіл, схрестивши перед собою руки. Чекав, що вони, його гості, скажуть.
Лицедії ж мовчали. Ніхто не озивався, сиділи приголомшені, ніби їх раптом вдарило громом і відібрало мову. Не зважувались на слово.
А він чекав. Всередині все більше і більше хололо, неначе його спускали в крижану ополонку. В грудях бракло повітря, він розстебнув сорочку, пригладив волосся на скронях, робив це машинально, за звичкою, а потім — змучений, блідий — посміхнувся:
— Мабуть, Федір Іванович правильно натякав, і ось маємо: даремно провели час... Вибачте, панове...
— Як ви смієте! — Раптом закричав Угаров. — Як ви можете! — І підхопився з свого місця, високий, худий, крючконосий, з темнили кущуватими бровами, він мало не з кулаками кинувся ніа господаря дому: — Та я!.. Та ми! Та хоч зараз... А ви? Е-х, ви!..
Він не давав нікому слова сказати і сам теж нічого певного не говорив. Проте і йомy самому не вдалося довести свою мову до кінця.
У передпокої почулсь приглушене схлипування. Всі погляди одразу повернулись туди, в передпокій. А там нікого не було. Між тим чулось вже не схлипування — хтось голосив, плакав ридма.
Іван Петрович вибррався з-за столу і кинувся до дверей, розчинив їх ширше. Біля одвірка стояла Одарка, служниця Котляревських, а з кімнати навпроти виходила мати, вона хотіла щось сказати Одарці, може, заспокоїти, а може, відіслати звідси,. Щоб не заважала, не бентежила гостей своїми недореченими сльозами — хтозна, що хотіла сказати Парасковія Леонтіївна старій жінці, проте нічого не сказала, бо саме у цю мить до Одарки підійшов Іван Петрович, підхопив під руки, щоб, чого доброго, не впала, погладив сиве волосся