Вже пізніше думку автора "Енеїди" про значення граматики Павловського повторили — кожний по-своєму — відомі філологи: ректор Київського університету Максимович і харківський учений Срезневський.
Повнився свіжими силами, проривався молодими пагінцями і український театр, причому не де-небудь, а саме тут, на Полтавщині.
Вже не вперше Іван Петрович чув і від братчиків по масонській ложі, і від знайомих чиновників губернської канцелярії, які, траплялось, їздили у службових справах по губернії, що в селі Кибинцях поблизу Миргорода, яке належало графу Трощинському, не лише у свята, як раніше бувало, а тепер і в будень влаштовуються великі театралізовані лицедійства. Грають у них, звісно, кріпосні актори, а щодо автора деяких вистав, то всі називали Василя Гоголя — далекого нібито родича старіючого вельможі, землевласника середньої руки із Василівки. Ось і недавно він поставив ще одну свою п'єсу під чудною назвою "Простак", в ній, переказували, всього було доволі — і пісень, і танців, було, проте, і слово, добре зрозуміле не лише господарям маєтку і театру, але і простим людям, челядникам, дворовим. Молодець Гоголь! Птиця, сказати, і невелика, але, як відомо, вона добре себе почуває і на землі, і на воді, навіть під водою, і вбирається, як їй більше до лиця — в темно-сіре, а у свята — пістряве. Щасливого тобі льоту, василівський аматоре!
Не відставала від театру і музика. Колись, ще в минулому віці, незрівнянний Сковорода — піїт, філософ і мандрівний учитель — чимало зробив для її розвитку, сам писав музику до своїх пісень, сам, траплялось, виконував, і, як свідчать сучасники, не без успіху.
Звісно, не легкий, усипаний колючими тернами шлях лежить перед кожним справжнім майстром. Лише сильні духом, мужні, що без страху ступають на свою дорогу, досягають вершин.
Широкого розвою — через незліченні перепони — домоглася в ці кілька десятиліть нового віку культура всього народу. І мало хто підозрював, яким могутнім поштовхом до цього, одним із найбільш помітних зразків безкорисливого служіння своєму народові була подвижницька праця в поезії і на освітній ниві українського піїта і педагога, громадського діяча з невеликого міста на Ворсклі.
Понад двадцять років тому, в кінці минулого століття, вперше, до того ж, без відома автора, побачила світ "Енеїда", і, сказати правду, не кожен вірив тоді, що промине зовсім небагато часу — і поему знатимуть не лише в Петербурзі, де її видали, в Полтаві, де жив автор, — про неї заговорить увесь слов'янський світ і прийме у своє велике і добре серце навіки. Дивно, але цього не знав, не підозрював навіть сам автор, не міг помислити, що саме вона, його поема, дітище його, стане тим голосом, тією силою, благодійним духом, який подвигне інших — незліченних земляків його, наділених хто більшим, хто меншим талантом, — на нові кроки — через терни, яруги і провалля — до нових звершень. Та ж поема через деякий час покличе до славного і нелегкого життя, до войовничої творчості великого Тараса, який пізніше, вже будучи вільним, двадцяти чотирьох років від роду, почувши про смерть автора "Енеїди", скаже своє заповітне слово і віщо назове поета із славної Полтави батьком.
У тій же Полтаві, де все літо цвітуть, мальви, у вишневих садах ховаються білі хати, судилося народитись і українському театрові.
24
Тетяна прибігла першою, та ще майже за годину до умовленого часу: годинник у вітальні тільки-но пробив третю, а лицедії мали бути о четвертій. Проте вона не пояснювала, чому так квапилась, а, ледве ступивши на поріг, стала на носочки черевиків і, дотягшись до його підборіддя, поцілувала.
— Я така рада! — І більше ні слова. Та навіщо слова? Самі очі, променисті, зеленаві, говорили про все. Вона рада, що дочекалась цього дня, слухатиме, як і всі останні запрошені, його п'єсу, в якій, може, і їй пощастить грати.
— Нічого ще не відомо, — стиха сказав Іван Петрович, — може, все погано, і нічого путнього я не зумів.
— Все буде добре. Я певна! Я вірю!
Він тільки здвигнув плечима, нічого не відповів і мимохіть, сам того не бажаючи, відзначив: одяглась, як на свято. На ній була крепова біла сукня з коротким рукавом буф, а поверх неї — ще одна сукня, голубого кольору, розпашна, без рукавів. Ліф по краях обшитий широким білим рюшем у вигляді коміра "Марія Стюарт". Низ розпашної сукні розшито білими квітами, а низ білої — голубими. На голові — білий капелюшок з високим наголовком і дуже вузькими полями, з правого боку — біле еспрі, і рукавички — теж білі — по самий лікоть, ще й обшиті рюшем, А головне, що вразило: вона наділа перли — обручки і сережки — ті самі, які він подарував їй в день повернення з гастролей, що співпав з днем її народження. Досі не вдягала їх, берегла, а сьогодні причепурилась. Звичайно, вони їй до лиця, і без того миловидий личко здавалось ще милішим, сережки, повні сонячного тепла, сяяли, грали, напрочуд гармонували з ним. Але ж для чого вони зараз? Чи не можна було простіше вдягтись і ось ці оздоби не брати? Яке сьогодні свято? Це ж помітять усі і хто зна, що подумають.
— Такий день — тому і вдягла.
— Нехай буде по-вашому, хоча... знаєте, які люди.
— Коли на всіх оглядатись, то і не жити. Я не така, я нічогісінько не боюсь. — Вона вже ладна була спалахнути, на обличчі запашіли червоні рожі, та в цю мить на порозі стала мати, і Тетяна, позабувши про все, що тільки-но говорила, побігла їй назустріч; вони обнялись, розцілувались, і він, задивившись на них, у душі порадів їх відносинам і покартав себе за надмірну обережність.
— Ходімте до вас. — Тетяна ледве не сказала "мамо" і вчасно отямилась.
А мати мельком оглянула її, спостерегла все і сказала:
— Така сукня. А перли... Сьогодні, мабуть, свято?
— А ви не знаєте? Вам нічого не відомо? Тоді підемо до вас і я все розповім.
Вони пішли на другу половину — до матері, а Іван Петрович лишився у вітальні.
Вже більше не сердився, та й не міг. Таня — жінка, насамперед, і тому можна її зрозуміти. Вдягтися у щось нове, гарне — для неї радість, свято, все її хвилює. І те, що бачить у ньому близьку людину, — для неї теж свято. Paзом з тим вона актриса, і не якась слабенька, що тільки-но і почала розуміти своє призначення, ні, вона свідома свого високого покликання, не те, що Катя Нальотова, та зовсім інша, інші манери, інші уподобання, і грає так, як кажуть — од сих до сих, у кожному спектаклі майже однакова, одні рухи, усмішка. Цього не скажеш про Тетяну. Вона і до людей добра, уважна. Тільки-но приїхала з гастролей, і на другий день побігла на Мазурівку, до Марусі, віднесла їй свою чи не кращу сукню — в дарунок. "Не могла бути на весіллі, то хоч зараз". Разом з Марусею ліпила вареники, цілий день гостювала, співала з нею, помагала їй прясти, воду носила з криниці, коли Маруся заходилась щось варити. "Я все умію, не думайте", — сміялась, розказуючи, що робила на Мазурівці, яких пісень навчилась. "Коли хочете, то і вам зварю борщу, та такого, що ви вроду-віку не їли..." А він мовчав, слухаючи її щебетання, пив чай, настояний на глоді, і думав своє: вони з Тетяною друзі, це так, це всі знають, цього не сховаєш, може, на все життя. Друзі. Але навряд щоб він став для неї чимось більшим — тим, чого б вона хотіла, на що надіється. Як не кажи, а різниця в літах значна: їй — десь під тридцять, точніше, двадцять шість, а йому — п'ятдесят минає... Але годі про це, сьогодні має вирішитись доля його п'єси, ось це і хвилює, з цим і живе нині.