Там нікого не було, жодної живої душі, ні біля повітки, ні біля колодязя, вікна наглухо завішані.
Нікого. Нема, мабуть, і самого Івана Петровича. Не повернувся. Ой, і довго ж вони з князем розмовляють, подумалось, невже ж не обридає? А раптом ось вийде на доріжку сам Іван Петрович, а він, Щепкін, стовбичить тут? Що тоді? Чи не краще піти звідси?
Кілька разів спинявся, довго дивився на лискучі вікна, на хвіртку, на гострий дашок хати.
Вийшов на Пробойну. Пішов і пішов. Не знав, що чекає його вдома, у "поштамті".
17
— Де може бути Михайло Семенович? Барсов розвів руками, а Барсова, що поралась біля невеличкої грубки у сусідній кімнаті, почувши запитання, озвалась:
— Молитись пішов... Тільки в яку церкву — не сказав. Барсов — русявий, у білій сорочці, без краватки — сидів за столом, розливав чай:
— Недаремно молиться, як гадаєте?
— Думаю, ні... Князь обіцяв листа написати графині, обіцяв свою підтримку і допомогу. Треба надіятись.
— Ото радість!
— Рано ще дзвонити, але й носа вішати не слід.
— А тут "Богатонова" дамо. Теж буде копійка... — Барсов готовий уже був підраховувати, скільки дасть прем'єра нового спектаклю, і забув свої обов'язки господаря; Котляревський, посміхаючись, відставив склянку, це помітила Барсова:
— Петре, забув, що за столом сидиш? У Івана Петровича склянка порожня.
— Ні, досить. Спасибі!.. Мушу йти. Мабуть, до вечора Щепкіна вже не побачу, то коли прийде із церкви, передайте йому нашу розмову, нехай не турбується.
— Обов'язково перекажу... А може, все-таки ще склянку?
— Ні... Спасибі!
Котляревський попрощався з подружжям і вийшов до напівтемного коридора. Можна було йти додому, але ж... як пройти і не постукати до Пряженківської? Він обіцяв їй — і не раз — показати місто. Місто вони б, може, зараз і не подивились, але прогулятись — не гріх. Дав слово і Мефодієві відвідати його родичку.
Ще кілька хвилин вагався: що подумають обивателі, коли побачать його з Тетяною? Скільки було розмов, коли, траплялось, залишався після спектаклю з Катериною Нальотовою! А потрібно ж було. Хотілося, поки спектакль ще в пам'яті, показати, де вона помилялась, а де — справжня актриса. А тепер ось — Тетяна... Проте вона ж і справді гарна людина, з нею цікаво, чимало поїздила по світу, немало бачила і чула, знає і театр, хоча в чомусь більше ніж потрібно надіється на свою зовнішність, інтуіцію, а слід би — на майстерність, на вміння володіти собою... От і про це з нею має говорити — заради неї самої і театру, незручно ж при всіх повчати, актриса може і образитись... І взагалі сьогодні день гарний, повітря свіже, і він вже не пам'ятає, коли ходив просто так, ходив і дихав. Тетяна ж до того і... приємна жінка.
Вже наступної хвилини стукав — обережно, ледь торкаючись пучками дверей, щоб не потривожити когось із сусідів.
— Ви вдома, Тетяно Гнатівно?
— Вдома. Де ж мені бути, пане директор? — почулось із-за дверей. Голос дзвінкий і веселий. — Заходьте, а ні, то почекайте, я одягнуся.
— Зачекаю... там, далі, в Німецькій слободі.
— Як хочете.
Він постояв хвилину, чун, як вона вдягається, шурхотить сукнею, наспівує щось...
В Німецькій слободі вона наздогнала.
— А ось і я... — І простягла руку. Він потиснув її, а вона відповіла не по-жіночому міцним потиском, аж здивувався: здавалось досі, рука у актриси м'яка і слабка,
— Взяти вас під руку? — спитала. — Чи так підемо?
— Краще, коли візьму я вас, але не тут, он які тротуари вузькі, не станемо поряд.
Вона усміхнулась весело і безтурботно, тріпнула головою, як дівчисько:
— Куди ж підемо?
— Куди б ви хотіли?
— З вами — хоч світ за очі.
— Одначе, смілива.
— Не з полохливих.
Йшли кілька хвилин мовчки, він — на голову вищий від неї, у сюртуці, з білою хустиною на шиї, вона — струнка, невисока, у рожевій мережаній хустці, накинутій на плечі, на високій зачісці, золотистій короні, — легкий із соломки капелюшок, мабуть, з тих, що недавно привозили одеські негоціанти і торгували на ярмарку. Високі черевички постукували по дерев'яному тротуару, і в такт своїм крокам вона говорила:
— Еге ж, а що зі Щепкіним тепер буде?
— Поживемо — побачимо.
— А все-таки, пане майор?
— Їх сіятельство обіцяв дечим допомогти.
— Коли б йому волю, він, знаєте, як грав би?
— І я так думаю... Але ж не все так просто, важко це, повірте.
— Не кажіть, ви все можете, от тільки варто дуже схотіти. От же захотіли — і театр у Полтаві відкрився... А куди все ж ідемо? — Озирнулась довкола, спускаючись по вузькій стежці, ступаючи обережно.
— На Мазурівку. На вареники запрошували... нас.
— Нас?— Тетяна здивовано озирнулась. — Звідки їм знати, що ми з вами сьогодні розгулюємо? Це ви щось не теє, пане майор.
— Але ж запрошували.
Пройшли Монастирську. На вузькій кладці через рівчак довелося на руках перенести Тетяну, бо вона раптом злякалась і боялася ступити на дошку, покладену через потік. Коли підняв її — ненароком пригорнулась, і він почув, як швидко калатає дівоче серце, відчув на щоці гаряче дихання, побачив близько від себе лискучі, трохи зеленкуваті очі.
— Ви не кинете мене... тут? — спитала тихо.
— З чого взяли, Таню?
— Ви сказали... Таню? Ой, спасибі! — засміялась, збуджена і гарна. Він обережно опустив її на землю вже по той бік рівчака і, ніяково мружачись проти сонця, одвернувся:
— Вибачаюсь, Тетяно Гнатівно, гм...
— Не хочу чути оцього... вибачення. Ну, чи не краще — отак просто — Тетяна?
— Хтозна... не знаю... Але ж пішли?
— Підемо.
У зустрічної жінки вже на самій Мазурівці спитав, де проживає Мефодій Семижон і його родичка Ганна з дочкою Марусею. Жінка охоче показала, як краще пройти до Семижона і до Ганни, і додала, що їх, певне, дома нема, всі гуртом на базар пішли, а от Маруся — дочка Ганни — лишилась, і пан з панею її зараз побачать, вона, либонь, по воду до криниці пішла.
Вузькою покрученою стежкою зійшли вниз і там справді побачили і криницю, і дівчину біля неї. Дівчина вже налила повні відра води з цеберка і, піднявши їх на коромисло, приготувалася йти. Була невисока, може, одного зросту з Тетяною, коса спускалась до самого пояса, кругле миловиде обличчя і очі спиняли погляд кожного, приваблювали незайманою красою. Вона зійшла зі стежки, щоб дати незнайомим пані і пану пройти і, чекаючи, поки вони поминуть її, ледь схилила голову; коса лягла на вишиту сорочку, в плече врізалось круто вигнуте коромисло, вода у відрах гойдала кружала синього неба.