Незабаром спектакль закінчився, і Щепкін, в парику, не стерши гриму, не ввійшов, а влетів у кабінет директора, і, ледве ступивши на поріг, опустив голову:
— Не стерпів... Винний. Але це востаннє. Повірте.
— Востаннє, бо... п'єсу знімаємо.
— І все я? Ой, я нещасний! Клянуся: більше довіку так не гратиму. Біс попутав. Не міг, однак. Простіть... — Щепкін побожно перехрестився.
— Нова Ганнібалова клятва? Легко ж ви даєте клятви, добродію... Та — досить. Вірю, що все у вас буде добре, а гра — ще кращою... А поки що — сідайте, спочиньте. І ось — лист вам... з дому. Принесли перед виставою.
Щепкін тремтячими руками розірвав конверт і зразу ж побачив, що почерк не батьківський, виходить, писали з панського дому, а що звідти писатимуть кріпакові? Крім неприємностей, нічого втішного. Передчуття не обмануло. Ледве пробіг перші три рядки, як лице його зблідло, на очах з'явилися сльози. Дочитав лист вже весь у сльозах.
— Що з вами? Заспокойтесь. — Іван Петрович сів поруч, поклав руку на плече акторові. — Щось трапилось?
— Трапилось... Трапилось, — крізь сльози повторював Щепкін. — Я загину, я знаю, мені кінець! Ось читайте, — простягнув листа директорові.
Котляревський перечитав лист і все зрозумів: брат графині Волкенштейн — володарки усієї сім'ї Щепкіних — писав, щоб "Миша збирався їхати додому", досить "йому дурницями бавитись", вдома його чекає робота, у господарстві землемір потрібен, а він, Миша Щепкін, якраз вміє це робити набагато краще від інших. Отже, нехай квапиться. Ні про що інше в листі не було.
Довго мовчки сиділи актор і директор: Щепкін — опустивши голову, час від часу витираючи почервонілі очі, а директор, зіпершись на стіл ліктем, креслив щось перед собою, на Щепкіна і не дивився. Нарешті підвівся з-за столу, склав листа і сховав до кишені.
— Довіряєте?.. Завтра ранком буду у князя. Щось та буде. А ви поки що заспокойтесь, нікуди з Полтави — хіба що на гастролі — не поїдете, в усякому разі — поки що... Ну, ідіть, відпочивайте. День у вас був сьогодні нелегкий: на сцені сміялись, тут сльози ллєте... Все минеться — і буде добре, треба надіятись.
Провів актора до дверей, потис на прощання руку і слухав, як той ішов коридором, а Мефодій, випустивши його із залу, причинив двері. Тепер і самому час збиратись. Візит до князя він зробить зранку, повинен би допомогти і Новиков. Може, зайти до нього зараз, поки не пізно? Це ж по дорозі — на Дворянській. Мабуть, доведеться, не завадить. Поспіхом вдягся, вийшов із кабінету. По залу з щипцями ходив Мефодій, гасив свічки в шандалах.
— На добраніч, Мефодію!..
— На добраніч, пане майор!
Не важко було помітити: старий мав щось сказати, вже й ступив був назустріч, та, певно, передумав, побачивши, як поспішає директор, Іван Петрович, однак, не міг, не озирнувшись, не спитавши, що за притичина хвилює старого, причинити за собою двері й піти.
— Що у вас, Савичу?
— Нехай пізніше.
— А все-таки?
— Не знаю, як і сказать, одначе, коли так, скажу. Пана Циму бачив, вчорашнім днем зустрілися з ним біля соляної лавки. Розговорилися, він і каже: не сподобалось йому, бач, лицедійство про козака, що вірші списував.
— Що ж саме не сподобалось?
— Та все, а найпаче балачки, щось ні по-нашому, ні по-московськи. Я йому і сяк, і так, а він своє... І це не один Цима помітив, боюсь, зала наша буде порожньою, коли знову поставимо оте лицемірство.
Іван Петрович знав Савича понад три місяці, а здалось, лише сьогодні роздивився: такий собі чоловік, простим прикидається, солдат відставлений, а послухати його не завадило б тому самому Угарову, і Городенському, та й Пряженківській не було б зайвим... Досі ж поправки, що зроблено ним до "Козака", Угаров не вивчив, "кумедніше по-старому, люди сміються", — стоїть на своєму, а того не бачить, що від однієї вистави до другої в залі лишається все менше і менше глядачів.
Савич терпляче чекав на відповідь, і директор відповів. Змушений був визнати, що Цима правий, він, директор, теж такої думки, але що поробиш, коли нема свіжих п'єс, доводиться ставити старі. Ось і сьогодні піде стара річ — "Збитенщик" Якова Княжніна, а полтавці її, мабуть, знають ще по виставах у домашньому театрі Лобанова-Ростовського, в яких і він, Котляревський, разом з Катериною Нальотовою, молодою вдовою секретаря магістрату, брав участь, і, здається, не без успіху, навіть щось у Харкові писали, в "Українському віснику" добрим словом згадали.
— Коли побачите пана Циму, вітайте, розумний він чоловік, нічого не скажеш.
— І я кажу, голова у нього на плечах є, не макітра яка-небудь. І ще чув я, пане майор, що "Корчму" вже не показуватимуть. Дехто з лицедіїв буцім за те, щоб ставити, мовляв, люди ходять.
— А ви ж як? Ставити? Чи не треба?
— Як вам сказати, — Савич пошкріб у бороді, торкнувся жовтою пучкою правого, потім лівого вуса. Старий вагався, говорити чи ні, і махнув рукою, як відрубав щось: — Коли по правді, то я теж зняв би... Посміятись, бачте, зовсім не гріх, та тут заковика: з кого сміємось? Не в міському голові справа, а в тому бідакові, що по сцені ходить. Ось з того злидня і сміємось. І виходить: на кого бог, на того і люди. А це ж, сказать би вам, пане майор, не по совісті.
Іван Петрович уважно слухав, і коли Савич замовк, міцно, від душі потиснув йому руку:
— Наш дім, бачу, вам не чужий. Спасибі!
— Авжеж, а як же інакше?
Вже на порозі Котляревський спинився, згадав про племінницю Савича:
— А Маруся ж як? Заміж не вийшла?
— Поки що ні, — зітхнув старий. — Жаль бідолашну, з усіх боків тиснуть, а вона ж Василя чекає, і ніхто їй не потрібен. Нема таких ниньки дівчат, золота душа прямо.
— Прийду, Савичу, може, післязавтра... Це, ж неділя буде? От і прийду, тільки ж не сам, мабуть.
— З ким завгодно, пане майор... Я скажу Явдосі і Ганні передам.
15
Ранком наступного дня Котляревський був у приймальні правителя краю. Новиков вважав: втручання князя у справу Щепкіна необхідне, бо, крім нього, ніхто не умовить пихату графиню Ганну Волкенштейн дати вольну цілій сім'ї, навіть і за чималі гроші, їй поки що вигідно тримати Михайла на оброці, щось одержує від нього — і ніяких витрат.