— Наляжемо, братці, га? — гукнув Щепкін, озброївшись розмальованою дерев'яною ложкою з досить довгим руків'ям.
У відповідь — сміх, вигуки. Світло від десятка свічок і кількох каганців падало на омиті дощем обличчя, молоді ще, рожеві від вогню у печі і картопляного пару.
Доглядач станції вніс глиняний цебрик квашеної капусти та огірків, у решеті — свіжих яблук.
— Пригощайтесь!
— Слава доглядачеві й капусті! — захоплено, під загальний регіт проголосив Угаров, приймаючи з рук доглядача решето і цебрик.
Доглядач, багато років прослуживши у Валках, впізнав харківських лицедіїв, кожного літа вони відправлялись на гастролі, а нині чомусь вибралися ранньої весни в таку ось негоду. Не з добра, мабуть, нестатки, злидні гонять людей з насиджених місць у незнані краї. Співчуваючи цим у суті своїй добрим, хоч і бідним, людям, він був радий чим-небудь допомогти їм, хоча б влаштувати нічліг.
З подорожньої він знав, що їдуть лицедії в Полтаву, а це десь на краю світу, добиратись туди ще добрих троє діб.
— І вибралися, панове, в таку негоду, — не втримався доглядач. — Діждались би літа, отоді вже і рушай.
— А в Полтаві, добродію, тепло. Не чув хіба? Морозів тобі ніяких, — сміявся Угаров. Попоївши, та ще з доброю чаркою оковитої, він призабув, як ще сьогодні жалівся Щепкіну на собачу холоднечу і висловлювався недвозначно в тому розумінні, що, мабуть, несповна розуму вчинив він сам і всі останні: поїхали не знають куди, в якусь захлюпану Полтаву.
Спали на підлозі покотом. Доглядач вніс кілька снопів сухої пшеничної соломи, зверху покидали рядна та ковдри. Після дороги, ситої вечері зразу ж і поснули. А ранком, поснідавши тією ж картоплею з цибулею і напившися чаю, рушили далі.
Лише на четвертий день надвечір обоз під'їздив до Полтави. Щепкін перший перехрестився:
— Дай же, господи!
Потай один від одного хрестилися й інші, щось шепотіли про себе, просили у Всевишнього кращої долі. Артисти, вони знали: кожна гастроль — невідомість, а тим більше — переїзд на нове місце. Тут їм жити, працювати, прагнути успіху і терпіти, може, нестатки.
Дорога берегом неширокої, але прудкої ріки вела до перевозу. Ледве добудились поромника; він підігнав пором після того, як йому пообіцяли добре заплатити. Переправлялись, однак, довго. Поромник, старий, але ще міцний дідуган, у свиті і шапці з чорного смушку, не поспішав, робив усе повагом, неквапно. Довго марудився з линвою, йому здалось, що вона має обірватись, і він крутив її, оглядав, здалось, що й понюхав, аж тільки тоді дозволив сідати на пором. Його просили не тягти, швидше переправити на той бік, а він на все те відповідав:
— Ще не вечір, панове... А Полтава — ось вона, стоїть і нікуди не дінеться.
— Де ж той вечір, коли вже глупа ніч? А нічліг? Де його о такій порі знайдеш?
— І нічліг буде. — Відповідав старий, і смалив люльку. Коли ж сам Імберх попросив його поквапитися, він і зовсім ніби заснув на якусь часину.
— Ось не плутайтесь під ногами, пане, бо я такий, що і зовсім не поїду, і не потрібні мені ваші копійки.
Імберх тільки руками розвів і відійшов, поки старий справді не передумав і не поставив пором на якоря. Здавалось, розколися зараз небо — він і тоді лишиться самим собою.
— Боже, та це ж лицедії, розумієте, чотири дні в дорозі!
— А мені хоч сам біс, все одно, — бубонів поромник. І не схотів брати, як він сказав, гріха на душу, не дозволив стати останній підводі, через це гнали порома ще один зайвий раз.
Нарешті весь обоз опинився на правому березі, і всі полегшено зітхнули. Але то було вже майже опівночі.
Дорога пішла під гору — туди, де лежала сонна Полтава. При самому в'їзді пересікав дорогу шлагбаум. Будочник, позіхаючи і бубонячи зі сну — "носить їх" — відкрив загороду, і шлагбаум уперся у чорне вимережане осінніми зорями небо, ніби запрошуючи: милості прошу, панове, в гості...
— Справді, занесло, — уколов не знать кого Угаров. — Чув, Михаиле?
— Не глухий.
— Не те ще буде... коли ночувати доведеться на возах.
Ніхто йому, однак, не відповів, промовчав Імберх, він зійшов зі своєї дорожньої карети і йшов під гору пішки.
Обоз пересік Круглу площу, Сінну теж проїхав, нікого не зустрівши, крім кількох околодочних. У вікнах будиночків і хат ніде нічого. Незабаром опинились у Німецькій слободі, поминули і її.
— Здається, вже околиця, а де ж він? — спитав той же Угаров, він не переставав озиратись навсібіч, непокоїтись. Всі розуміли, що Угаров має на увазі, кого б хотів бачити, і нічого не відповідали, та що, власне, відповіси, коли і справді; місто кінчається, а театру, до якого їдуть, і досі не видно.
— А ось і він! — по якійсь хвилі озвався Імберх, показуючи на велике приземкувате приміщення, що ховалось за кількома рядами дерев. Він зробив ще кілька кроків і широко перехрестився:
— Приїхали! Тут, панове, маєте ночувати, а ранком розведу по квартирах.
Підійшли Барсови, Городенський, підійшов і Щепкін, і всі решта — Пряженківська з Алексєєвою, підходили до гурту один за одним.
Ось він, їхній дім — поки що темний, непривітний і, мабуть, холодний, доведеться щулитись від холоду до ранку, ніхто ж, певно, не здогадався протопити його о цій порі. Та це не біда, інше тривожило лицедіїв: ніде навкруг ніяких ознак життя. В кількох десятках кроків степ починався, видно, як під місяцем по ньому туман котиться і пливуть високі, неначе гори, козацькі могили.
— Дике поле, — мовила Пряженківська, звертаючись до Алексєєвої. — Дивись, туман який, і вітер он як виє, а може, й вовки.
— Хоча б жива душа де — пустка, — згодилась Алексеева.
— Помиляєтесь, панове, — почулося нараз. У напіввідчинених дверях театру з'явилась висока постать військового — шинель, трикутний капелюх. Наблизився, вклонився; — 3 приїздом, панове!
Імберх, який не загледів військового, але, почувши голос, протиснувся наперед, радісно вигукнув:
— Пане майор! Добрий вечір!
— Скажіть краще — доброї ночі.
— Панове! — Імберх звертався до акторів. — Це ж пан директор! — Втоми як не бувало, важкувата його фігура згиналась мало не вдвоє. — На Ворсклі затримались.
— Добре, що вже тут! З приїздом, панове! — ще раз привітав акторів Котляревський.