Муравйов-Апостол відірвався від паперів: на порозі стояв Котляревський.
— Нарешті! Де ж ви так довго, пане майор? Його сіятельство вас вже питали. — Останнє Муравйов-Апостол сказав, зрозуміло, для поштмейстера. Нікітенко, побачивши "службову особу", яку він добре знав, здивовано хмикнув, а Григор'єв нічого не міг сказати, сидів, важко відсапуючи; оце так сюрприз!
— Прошу вибачити. — Котляревський окинув швидким поглядом приймальню і зразу всіх помітив. — Мене затримали. Але я готовий...
— Зачекайте. — Ад'ютант зайшов до кабінету і тут же повернувся. — Пане майор, їх сіятельство чекають на вас. — Коли Котляревський наблизився прошепотів: — Ще хвилина — і ви... ризикували.
— Дякую...
Рєпнін, у мундирі і без орденів, сидів за своїм невеликим робочим столом і дивився якийсь папір, тримав його у витягнутій руці — князь, за чутками, давно страждав далекозорістю. Почувши кроки, підвів голову і, впізнавши відвідувача, кивнув йому і вказав на крісла. Котляревський не поспішав сідати.
— Ваше сіятельство, я осмілився турбувати вас у важливій і невідкладній справі.
Князь знову кивнув: сідай, мовляв, і, не давши майорові рота розкрити, заговорив сам. Виявляється, князь знав, задля чого недавно призначений директор театру пожалував до нього, йому все відомо, нічого було взагалі до нього приходити, бо він не в силі всіх задовольнити: Полтава — не Санкт-Петербург, але і там, у. столиці, де розмах будівництва трохи інший, теж всіх задовольнити неможливо. "А що, власне, потрібно?" — раптом спитав він, досадливо окинувши поглядом відвідувача. Була у цієї людини здавив нажита звичка: висловити невдоволення, навіть зроби ти вигляд, що сердиться, а вже потім, як милість, піднести візитеру все, що той просить, якщо, зрозуміло, візит той до душі. Котляревський за кілька років спілкувань з Рєпніним встиг вивчити характер всесильного вельможі і тому не розгубився, не відступив, а, навпаки, вирішив за краще підтримати князя у його незадоволенні.
— Справедливо зводили сказати, ваше сіятельство. Ви справді неспроможні задовольнити усіх, я ж просив лише про одне...
— Знаю, мосьпане, що вам потрібно... Вам приміщення поштамту потрібно? Чи не так?
— Точно так, ваше сіятельство, у противному разі, пани артисти лишаться без покрівлі над головою, а попереду — зима, у них же діти, сім'ї... Але що поробиш — ви не можете...
— Чого це ви заспівали алілуя? — Князь нерозуміюче дивився на Котляревського.
— Ні, ваше сіятельство, я висловлюю вам своє щире співчуття.
— В чому ж?
— А в тому, що ви не можете віддати театрові ніким ще не зайняте приміщення, і мені лишається одно: відмовити лицедіям. Я так і скажу їм: їх сіятельство князь Рєпнін передумав, можете повертатись, поки не пізно, до себе в Харків або куди завгодно, хоч до чорта на роги. Проте, коли дозволите, я все візьму на себе, скажу, що це я передумав, бо незручно, якщо лицедії рознесуть по світу чутку про ваше сіятельство, як про людину, котра не тримає свого слова.
Князь рвучко підвівся з-за столу, спересердя штовхнув картон і здивовано видивився на директора театру. А той стояв перед ним — він так і не сів у запропоноване крісло — скромно, спокійно, лише у глибині карих очей жили, грали, посвічували дві лукаві іскрини, та князь їх не помічав, він бачив перед собою людину — незалежну і разом з тим шанобливу: не прискіпаєшся.
— Сідайте! — жестом вказав князь на крісла, сам сів перший, змусив сісти і Котляревського.
— Виходить, милостивий пане, Рєпнін — не господар свого слова?.. Від чийого імені ви вели переговори з комедіантами? Від мого, напевно? А тепер?.. — Князь грізно присурмив брови.
— Не знаю, ваше сіятельство, як бути. Але, будьте певні, якось обійдеться. Та що з ними рахуватись справді? Комедіанти якісь! Сім'ї у них? То й що! З роботи знялись, порвали контракти? Не біда. Нові укладуть — і всього діла. Нехай собі шукають інший город, інший театр.
— Так-с... Далі що?
— Далі? А що далі? Театр, який ми готували і, не без цього, старались, знову закриєм. І ніяких тобі турбот.
Полтава жила сотні літ без оного, проживе ще тисячу років.
— І все?
— Майже... Хоча, сказати б, не все. Шанувальники Мельпомени, ваше сіятельство, будуть трохи розчаровані. Але знову ж, чи варто на них зважати? Переб'ються.
— Судячи зі сказаного, ви себе, мосьпане, вважаєте шанувальником, а мене, мабуть, ні? Чи не так? Я — у ваших очах — душитель мистецтва?
— Як вам завгодно, ваше сіятельство... Бути прихильником високого мистецтва чи не бути — справа сугубо особиста, і нікому не дозволено в ону ділянку душі людської вторгатись.
Слухаючи Котляревського, Рєпнін хотів би бачити, що той, намагаючись довести своє, хвилюється, навіть — розгублений, пригнічений, але директор театру, про якого йому не раз говорили обидві Варвари, а в свій час похвально відізвався і попередник — князь Лобанов-Ростовський, — зовсім спокійний, бровою не поведе, тримається незалежно, і як і в перші хвилини візиту, розмовляє так, ніби веде бесіду за столом, шанобливо, і навіть... з усім погоджується. А справді? Гіркота — в кожнім слові і... якась ледве вловима іренія. Але що він пропонує? Закрити театр? Той самий, про який було стільки розмов, і не одного разу, і не тільки тут, у Полтаві, але і в Санкт-Петербурзі, в домі самого Кочубея, що нині міністром? І раптом — ніякого театру? Рєпнін — не господар свого слова!?
Князь вже ледве стримував себе. Таким Котляревський правителя краю ще не бачив: очі його сіятельства метали блискавиці. Та він ще мовчав. Те, що подумають про нього комедіанти, його не турбувало, нехай думають що завгодно. Але бентежила думка про можливу реакцію у Санкт-Петербурзі, в тамтешніх салонах почнуть — а почнуть — потайки підсміюватись: у Рєпніна кишка тонка, базікав, виходить, а нічого путнього зробити не годен, навіть театру не відкрив. А що подумає той же Лобанов-Ростовський, який закладав підвалини нинішнього приміщення? Він турбувався, навіть у роки війни з Наполеоном дещо робив, а ось Рєпнін готове не зумів використати. А як він подивиться в очі Варварам? З великою Варварою він ще порозуміється, а як виправдається перед малою?