— Подумалось мені, пане, що ви... що я... Простіть... — Не договорив, зніяковів.
Котляревський зрозумів актора, його щирість подобалась, і він заспокійливо мовив:
— За що прощати, добродію? Навпаки, я вдячний вам: адже прийняли мене, напевне, за такого, що за віком годен в лицедії? Чи не так?
— Вгадали, — полегшено зітхнув Щепкін і весело розсміявся: йому симпатичним здався нежданий гість.
— Мишо, над чим смієтесь так весело? — почувся зненацька голос. До коридора із сусідньої артистичної вийшла молода пані. Котляревський одразу впізнав і її — по грі в спектаклях, по афішах — Тетяну Пряженківську, ім'я її, як звичайно, стояло поряд з іменами Барсова, Павлова, Угарова і того ж таки Михайла Щепкіна. Пряженківська вважалась однією з кращих актрис трупи.
— Ось знайомся, — похопився Щепкін і тут таки зрозумів свою нетактовність, спалахнув: він і сам не був ще знайомий з гостем. Та Котляревський, не надавши цій притичині значення, зробив крок назустріч Пряженківській, схилив голову і назвав себе. Тоді Щепкін, не знаючи, що з ним сталося, схопив Івана Петровича за руку, міцно потис її і, мало не захлинаючись від хвилювання, вигукнув:
— Так це ви?!
— Не розумію, добродію.
— Я ж прочитав! Що? Господи! "Енеїду"!
— Он воно що... давно, однак, то було.
— І зовсім недавно! Якраз сьогодні вранці це було, Господар, у якого я мешкаю, дав почитати, і, знаєте, поки я читав, стояв біля мене, не відходив, а потім книжку ту забрав і — на замок у скриню. — Щепкін звертався до Івана Петровича, потім до Пряженківської, яка слухала, дивувалась.
— У скриню ховати, мабуть, не варто, — обронив, між тим, Котляревський, — ніхто не збирається її красти.
Щепкін, не почув ніби зауваження гостя, провадив своєї:
— Я мало не захворів; поки читав, доти і сміявся, за малим богом на спектакль не спізнився. Дякую вам красно!
— От тобі і маєш! "Мало не захворів" — і спасибі. Нема за що, добродію... І пробачайте зайву цікавість: а як з мовою? Ви розумієте?
— Все до слова. Моє рідне село межує з українським, тому з дитячих літ знаю мову сусідів і люблю.
— А яких пісень знає наш Щепкін! — сказала Пряженківська. — Заспіває коли — заслухаєшся.
— Що ти, Таню?.. Куди мені!
— Виходить, мосьпане, ми майже земляки? Душевно радий... Та простіть мені, затримав вас, після такого дня відпочити варто... Хотілося лише два слова сказати на прощання. Кожний ваш спектакль я мав задоволення бачити і мушу признатись: цікаво, гарно, але гра ваша, мосьпане, і ваша, пані Пряженківська, значно талановитіша від п'єс, які граєте.
— Приємно чути. Спасибі! — Пряженківська церемонно вклонилась. — Дозвольте і мені поцікавитись: чи не означає це ваше зауваження, що граємо ми нижче своїх можливостей? Я саме так зрозуміла ваші слова, панї Котляревський.
— Я цього не говорив, та чи маю право на таке? Щепкін мовчки слухав, на обличчі його блукала загадкова усмішка, а Пряженківська, пильніше придивившись до гостя, спитала раптом:
— Здається мені, ви особисто, пане майор, гри нашої не приємлете?
— Помилуй боже, і в думках подібного не мав.
— Мали, не опирайтесь. Пригадуєте перший спектакль? Це був "Лукавій". Я вас помітила. Ви майже один в залі не піднімали голови. А глядачі реготались, аж за боки хапались. Коли признатись, ми все розуміємо, — з гіркотою додала; — але що поробиш?
— Скачи, враже, як пан скаже, — продовжив Щепкін думку актриси відомою українською приказкою.
— Не можу погодитись! Не можу! Ви — актори божою милістю, і не повинні мовчати. Чому не висловите пану Штейну свою незгоду з такою методою? — Захвилювався Котляревський, що траплялось з ним рідко, лише в особливих випадках, коли не міг з собою нічого подіяти і мусив говорити все, що хвилює, хоч іншим разом цього й це зробив би, спершу б подумав. — Саме про це мав намір говорити з вашим господарем.
— Даремно, він більше прислухається до самого себе, — сказала Пряженківська.
— Та ще до касирки, яка до того ж і його дружина, — додав Щепкін. — Каса — головне мірило у справах мистецтва для нашого пана Штейна. А театр — справа третя.
— Тоді влаштуйте афронт або... або лишіть його... До іншого підіть.
Кілька секунд і Щепкін, і Пряженківська стояли перед гостем мовчки. У Щепкіна на обличчі поволі танув загадковий осміх, а Пряженківська, навпаки, не могла стримати лукавої усмішечки, вона перша і порушила мовчанку.
— Легко сказати — афронт. Лишіть його... — Враз обличчя ніби постаріло, темні тіні чіткіше проступили під очима. — А куди, дозвольте спитати, піти нам? Хто візьме нас? Може, ви? До вас пішли б, правда, Мишо? — Звернулась до Щепкіна, той мовчки кивнув. — Але... куди ви нас візьмете? Де ваш театр? Його нема. А що ми без театру?
Котляревський не відповідав. Щепкін теж не реагував на запитання Пряженківської. Тож вона, постоявши ще якусь хвильку, поправила зачіску, ледь торкнувшись двома пучками золотистого кучерика на скроні, кивнула на прощання.
— Дозвольте?
Пряженківська йшла коридором далі, ближче до виходу. Довга темна сукня шурхотіла від кожного її кроку, вузькі напіввідкриті плечі під рідкою мережаною накидкою похитувались. Хотілось, щоб вона спинилась, поглянула ще раз, лукаво, насмішкувато, як завгодно, хоча б мигцем. Але Пряженківська не спинилась.
Внутрішньо посміявшись над собою, Іван Петрович поглянув на Щепкіна, той все ще стояв перед ним, натоптуваний як на свої роки, з досить кругленьким підборіддям, широкуватим чолом, над яким кучерявилось густе волосся, помітив, з якою гострою цікавістю молодий актор дивиться, нібито має намір слово мовити і не наважується. Вія допоміг йому:
— Ви хотіли, добродію?..
— Так, хотів... Тетяна правду сказала. Куди ми підемо? Акторів багато — театрів нема. А крім того, милостивий пане, вона, Тетяна, птиця вільна, нерівня мені. Куди я дінусь? Адже я... — Він не договорив, безнадійно махнув рукою. Не все було зрозуміло в його словах, але Іван Петрович відчув в них невимовлену гіркоту, затаєну печаль і, ні про що більше не питаючи — не кожному приємно розповідати про себе першому стрічному, — але співчуваючи актору, довірчо торкнувся його плеча:
— А коли припустити, що театр знайдеться? Тоді що?