— Читати на цьому наріччі не доводилось і, думаю, не доведеться.
— Соромтесь, добродію, мову народу цілого краю називати наріччям, — обурився Рождественський. Високий, худий, з довгим волоссям семінариста, він схожий був на півня, що готовий кинутись у бійку, природна, однак, делікатність була сильніша його самого. — Ви, мосьпане, латинській мові юнацтво вчите, а поема пана Котляревського має відношення, щоправда, не пряме, до латинської поезії. Вам би належало про це знати.
— Ось як!?. Можливо, ви, колего, вважаєте, що про це мусять знати, і вступаючі до університетів? Але там поки що читають латинь, і я не чув про необхідність знати і українську.
— Жарти жартами, а оцього від вас не чекав, колего, — озвався Бутков. Він не любив та і не вмів сперечатись, а тут не втерпів. — Ви уроженець цих місць, і таке говорите! Дивуюсь вам... Між іншим, що не вивчають в університетах, ми знаємо. І Крилова там не вивчають, але прийде час для його байок, переконаний в цьому. Думаю, в свій час вивчатимуть і українську. Я природжений руський, я почуваю: так буде. Та й чому не бути? Чимало свідчень цього вже є і зараз... Он хоч би й те, про що говорив пан Рождественський... Поема народилась і живе...
Хто знає, як би продовжувалась так мирно почата бесіда панів педагогів, коли б в учительську раптом не ввірвався учитель французької і німецької мов Фрідріх Вельцин. Розстебнутий сюртук, обличчя мокре від поту чи сліз, без капелюха, він не міг віддихатися і, вставши на порозі, ледве чутно видихнув:
— Майне герен!.. [14]
Різкуватий дзвінок заглушив його, колеги могли лише бачити, як відкривається і закривається рот Вельцина, як рухається вниз і догори його рудувата борідка. Нарешті дзвонити перестали і всі почули:
— Із Москау... пошел век.
— Хто?
— Ретировався нах хаузе... [15] Тепер, ах, майн гот, і майн лібер фатерлянд [16] буде вільний. — Вельцин заплакав. Плечі його під чорним сукном сюртука часто і дрібно здригались. Потім, не стираючи сліз, він заговорив. Він тільки-но з гостиного ряду, у негоціанта Зелінського штуку сукна хотів взяти на пальто, а той годиною раніше приїхав з Харкова, в місті він бачив тульських купців, і вони-то твердять: біжить француз, "його женуть і б'ють по загривку, попадає трохи і по хвосту...".
— Ай да Вельцин! — обняв колегу Бутков. — Оце новина! Спасибі!
— Дякую! — потис руку Вельцина і Єфремов і, схопивши на столі купку зошитів і книг, вибіг з учительської. Услід за ним поплив з величезним фоліантом під рукою і Квятковський. Рождественський кілька секунд дивився на німця, потім дістав з кишені його ж сюртука хустку:
— Обітріться! У вас все обличчя в сльозах. — І, коли той слухняно витер лице, спитав: — Тепер поїдете? Нах хаузе?
— Я? Що ви! Мій фатерлянд тут, і всі ви такі хороші, і навіть гер Квятковський... Але, можливо, нам пора в класи, хлопчики наші, мабуть, встигли поперекидати столи і самі теж стоять догори нога? Проте, я теж... — Він ніяково усміхнувся, — хотів встати на один нога, на вулиці, але борода мій не дозволив. — Коли Вельцин хвилювався, він говорив з помітним німецьким акцентом або просто невірно вимовляв цілі фрази і не помічав цього; колеги, знаючи за ним цю ваду і її причину, прощали, не звертали уваги.
Нараз вікна затремтіли від оглушливого церковного дзвону. Дзвонили, мов на пожар, проте звуки були не тривожні, скоріше — радісні, урочисті.
— О! — сказав Вельцин. — Місто уже знає, буде молебень.
Ніби на підтвердження його слів, широко розчинились двері, і отець Георгій, стоячи на порозі, возвістив:
— Молебень, панове!.. Прошу.
Педагоги, гімназисти, служителі, швейцари — всі до єдиного зібралися у великому коридорі, який правив і актовим залом, і місцем загальних ранкових молитов перед уроками.
Прийшли служителі з будинку виховання разом з доглядачем, вони зайняли куток праворуч, а директор, вчителі гуртувались в лівому кутку. Попереду всіх, мало не торкаючись образу в дорогому окладі, стояв законоучитель, одягнутий заради випадку у святкову рясу.
— Братіє, — загув трубно отець Георгій, — воздамо хвалу господу нашому за даровану славному руському воїнству вікторію над супостатом, погубителем синів наших, ворогом землі Руської! По-мо-лимось! — Піднісши руку з застинутим в ній великим хрестом, він тричі осінив хресним знаменням коридор і всіх, хто в ньому зібрався. В повітря піднеслись десятки рук — аж вітерець пройшов з кінця в кінець, і кожний поклав на себе, за прикладом законоучителя, хресне знамення.
— За врятування землі наших дідів і матерів. Амінь! — повторяв отець Георгій.
Ця молитва його була найкращою і душевнішоо із всіх молитов, які проголошував законоучитель, і всі, мабуть, це відчули і були вдячні йому за прості слова, сказані зрозуміло і від душі.
Деякі схлипували і витирали обличчя рукавами. Майже невидимий серед учителів, маленький, круглий, як колобок, Вельцин не міг стримати сліз. Бутков часто прикладав до почервонілих очей хустку, хоч, здавалось, він тут був наисильніший. Котляревський, як і інші, не ховав радості, глибоке почуття світилось у кожній рисці його обличчя.
Після закінчення молебня директор гімназії поздоровив і від себе всіх присутніх з великим святом — звільненням Москви і оголосив, що в зв'язку з цим урочистим випадком у найближчу суботу буде влаштовано велике театральне лицедійство, причому, не заїжджою трупою, а силами вихованців пансіону, і він, Огнєв, має честь запросити на оне лицедійство всіх панів учителів з дружинами і служителів, а також гімназистів старших класів.
Слухаючи Огнєва, Котляревський дивувався: виявляється, у Івана Дмитровича чудова пам'ять, він не забув розмову з ним, доглядачем, і — що особливо цікаво — взяв на себе труд оголосити про наступний спектакль.
25
Кожний запрошений — чиновник губернської канцелярії, військовослужбовець — вважав за честь, відклавши на якийсь час всі справи, бути присутнім на лицедійстві. Та і як ухилитись від запрошення, коли — чутка була — сам Лобанов-Ростовський, князь і правитель краю, своєю персоною вшанує у суботній вечір пансіон.
Подібні вистави в ті роки бували рідко. Звичайно, літом, в дні ярмарок, при великому напливі людей в Полтаву якась бродяча театральна трупа і наїжджала, привозила кілька старих п'єс, багато разів показаних на провінційній сцені, і все ж, за браком інших, їх дивились. Чиновники, купчики, приїжджі гості приходили на вистави так само, як приходили після вдалої купівлі чи продажу у знятий на ніч номер герберга, приносили з собою чого-небудь підкріпитись і без особливих церемоній тут же, під туго натягнутим полотняним наметом, розкубрячували одну-другу пляшку угорського чи рейнвейну і потім брались закусувати, зовсім не звертаючи уваги на акторів, які щось говорили зі сцени.