— Стійте! — Не пам'ятаючи себе, ледве чутно проказав Іван Петрович, кричати не міг, відчував: коли закричить, буде далеко чути, і хто зна, як би тоді повівся з латиністом.
— Стійте! — повторив голосніше і так твердо і жорстко, що Квятковський, хоча і був до краю розлючений, вкляк на місці і цим скористався доглядач, висмикнув з руки екзекутора лозину і відкинув у куток.
Погляди їх зустрілись. Вони стояли один перед одним — огрядний з короткою шиєю учитель і високий, стрункий — доглядач. Обличчя учителя червоне, палаюче, а доглядача, навпаки, — бліде, заніміле. Хотілось тут же, при учнях, кинути в обличчя екзекутора слово відрази і гніву, воно так і рвалось, але він стримався, підвів з лави Миколку і підштовхнув:
— Йди...
Той, підтримуючи однією рукою сповзаючі штанці, другою розмазував по обличчю сльози і ледве плентався поміж столів до свого місця. Весь клас при появі доглядача схопився на ноги і продовжував стояти, не сідав, хоча доглядач кілька разів кивнув: "сідайте!". Учні були схвильовані: і Остроградський, і Тарас (у нього в очах бриніли сльози), і Кир'яков, і всі останні... Вони стежили за кожним рухом доглядача і, здавалося, були готові кинутись йому на поміч, варто було подати знак. Все це відчувалось у гарячих поглядах, у поривчастому диханні. Доглядач розумів це і, взявши себе в руки, спокійно, наскільки можна було бути спокійним, звелів:
— Сідайте... Потім, звертаючись до учителя, сказав:
— Ходімте до пана директора. Кликав. А ви, — повернувся до класу, — працюйте... І щоб тихо було.
Якби Іван Петрович бачив, з якою любов'ю дивилися на нього вихованці, якими вдячними поглядами проводжали, він би, можливо, і запишався. Та цього він не бачив, був заклопотаний іншим: не відкладаючи, хотів говорити з латиністом, і, звичайно, не в класі, при учнях, а в кабінеті директора, там, в кабінеті, кинути йому в обличчя все, що він про нього думає.
Разом зайшли до Огнєва. Розуміючи, що розмова має відбутися мало приємна, директор хотів було покластися на невідкладні справи і піти, та, не давши йому кроку ступнути, Іван Петрович заговорив гаряче і схвильовано:
— Пане директор, як доглядач довіреного мені пансіону, скажу, зобов'язаний сказати: в гімназії відбуваються ганебні екзекуції над дітьми. Ми про це вже говорили і не раз. Але розмови лишились поки що розмовами. Доки ж це відбуватиметься? — Огнєв і Квятковський мовчали, останній важко відсапуючись. Котляревський, сповнений гніву і обурення, продовжував: — Якщо хоч раз ще подібне повториться — я був свідком такого у класі Павла Федоровича, — то змушений буду повідомити батьків: нехай забирають дітей додому або переводять в інше місце. Ца насамперед. А потім — писатиму в училищний комітет, хоч, правду кажучи, робити це не хотілось.
У кожному слові доглядача — невимовний біль, тому слухати його і залишатись байдужим не міг навіть завжди сухуватий, дещо офіційний, сповнений власної гідності, статський радник Огнєв.
— Ви чули, добродію? — промовив нарешті Огнєв, звертаючись до латиніста. Той наче подавився, гикнув, витер рясний піт з чола і, ступнувши до директорського столу ближче, уперся поглядом в зелене сукно:
— Ви... ви дозволяєте втручатись в мої уроки? По якому праву? — Голос його наростав, переходив на клекіт. — Двадцять років служу на освітній ниві — і нічого. А коли доводиться декого із учнів іноді і приструнити, так хіба ж я один? Та... від лози ніхто ще не вмирав!
— І це говорите ви — вчитель, вихователь юнацтва? — Спалахнув був Котляревський і заговорив тихіше: — Як на мене, добродію, вам би зручніше служити на зборні, там кожного дня, скільки завгодно душі вашій, дерли б з людей шкіру.
— Це занадто! — верескнув латиніст. — Як смієте?
— Смію. А щодо "занадто", то коли б вашого сина отак, як ви сьогодні, цього бідолагу Миколу Ге різками?.. І чого ж ви цим досягли? Тепер він, завдяки вашим старанням, і зовсім перестане вчити латинь.
— Злякали... Я вчу тих, хто вчиться.
— Та хіба ж це навчання? Адже латинь — не мертвий катехізис, у що ви перетворюєте свій предмет.
— Пане директор, звільніть, прошу, від цих сентенцій! Огнєв, який весь час слухав і не втручався в розмову доглядача з учителем, вставив і своє слово:
— Не звільняю. Пан капітан має рацію, і вам, Павле Федоровичу, слід прислухатись.
Квятковський спідлоба глянув на директора:
— Своєю методою користуюся все життя, і ніхто, ніде — хай буде вам відомо — жодного разу не докоряв мені таким чином.
— Я не декоряю, хочу допомогти. От послухайте, — звернувся Іван Петрович до латиніста, хоча той сидів одвернувшись, виказуючи цим цілковиту зневагу до співбеї сідника. Котляревський, нічого цього не помічаючи, продовжував: — От, наприклад, вимагаєте ви знання промови Ціцерона, що, як відомо, була спрямована проти Катіліни у римському сенаті. Ну що ж, прекрасно. Такий твір ораторського мистецтва належить знати кожному. А хто у вашому класі знає його? Ледве третина, останнім, вибачте, не цікаво. Розумієте — не цікаво!? Це ж дикунство — такий твір, а їм не цікаво! В чому справа? Чому нецікаво? А тому, що вони вчать мертві речі, вони не знають, хто такий промовець і хто Катіліна, які були між ними стосунки, які обставини в сенаті викликали до життя таке слово. От чому не цікаво. Ви ж ні єдиним словом не обмовились про все це. А варто. Тоді б не третина, а, певен, більшість потяглися б і до мови... Ви ж тепер лозою хочете досягти успіху. Ніколи лоза не була помічником учителеві, навпаки. — ворог.
— Але ж, мосьпане, не моя турбота навчати їх історії
— Ви вчитель! Чуєте? У-чи-тель! Це дуже багато. На мій погляд, нехай буде яка завгодно метода, але якщо з її поміччю легше засвоїти предмет, вона придатна. Це — істина.
— Моя істина — моя метода.
— Хай по-вашому. Але без лози; заявляю в останній раз. Бачить бог, не хотів цього і ось змушений. — Котляревський не став більше говорити з Квятковським, звернувся до директора: — Хочу сказати, пане директор, гімназисти старших класів, а вслід за ними і молодші, як стало мені відомо, мають намір відмовитися від слухання уроків Павла Федоровича, і не тільки його, але і декого ще з тих учителів, які користуються методою "а-ля Квятковський". І я, навіть при бажанні, не зумію їм перешкодити в цьому. Зрозуміло, якщо таке трапиться, розголосу не минути, дійде і до училищного комітету, до генерал-губернатора, вся губернія знатиме, причому постраждає, як ви розумієте, добра репутація гімназії.