Можливо, цього вона й не скаже, але він прочитав би в очах невимовлене, обманути його не просто. Спиняв, отже, острах зустріти холодний, байдужий погляд, почути зневажливе слово.
Час іде — люди змінюються. Раніше вони були приблизно рівні: він — домашній учитель, вона — вихованка в домі свого дядечка. Тепер все змінилося. Він, в недалекому минулому — офіцер, один з тих, хто животів на нужденне казенне жалування, нині теж служить, тільки в іншому, партикулярному, відомстві. Вона ж — багата, незалежна, знатна, все для неї дозволено, ні в чому-бо не знає відмови. Спробуй приїхати і постукатись в її дім. Хтось з лакеїв доповість про його приїзд, не кваплячись, вона вийде і хто зна, що подумає, як витлумачить нежданий візит.
Зараз ось — "матінка писала..." Неждане прохання. Що хочеш, те й думай. Та чи мало нині любителів рідного слова! Їх, дякувати Всевишньому, все більше і більше, і, зрозуміло, нікому, хто просить (аби тільки у нього були книги), він не відмовить й автографі, віддасть все, що може, що ще збереглось, нехай би лише читали.
Пошукав у столі, куди — добре пам'ятав — одного разу сховав її, принесену з собою, врешті знайшов у паперах, витяг, стер білу порошину і простяг Тарасові:
— Почитаєш на дозвіллі.
Довго не закривалась шухляда в столі, як навмисне — ні туди, ні сюди, і добре: занадто обожнюючими здалися очі отрока. А той, отетерівши від радості, занімів. Притис до грудей книгу, мов боявся: вислизне — не впіймає. Низько, трохи не до самої долівки, вклонився:
— Прощавайте!
Потім — кожному окремо — вклонився і помічникам:
— Бувайте здорові!
— Ходи здоров! — мовив Діонісій.
— З богом! — кивнув і Капітонич, ніяк не здатний второпати, про яку книжку прохає пані Семикоп. Колишній семінарист схопив все одразу і хитрувато моргнув Тарасові: виклянчив книгу, то не гай часу, хлопче, біжи звідси.
Тарас, однак, не зрозумів натяку, ще раз вклонився, постояв і позадкував до дверей, біля порога, згадавши раптом, що забув подякувати, видихнув:
— Дякую!
Тільки тут шухляда врешті подалася, посунулася і зачинилась, аж хряснуло. Доглядач зітхнув з полегкістю. Побачив, що Тарас ще не пішов.
— Матінці уклін!
— Вклонюсь! — Штовхнув двері, вислизнув у коридор. Деякий час доглядач стояв біля вікна. Притискуючи книгу до себе, Тарас, біг до воріт, на вулицю, де чекала, готова до від'їзду, карета; він підскочив — дверцята відчинились, злетіли і натяглися віжки, кучер гикнув, заллявся-задзвенів дзвоник — і карета щезла, лише глибока колія лишилась на дорозі від високих, окованих залізом коліс.
— Поїхав... — Опам'ятався, побачивши здивовані погляди помічників, і вже буденним тоном спитав: — Отже, на чому ми зупинились?
— На гречці, — з готовністю відповів Діонісій, зразу ж набравши поважного вигляду, тільки в жовтуватих очах ще жевріли, не гасли вогкі іскринки та тремтіли вуса під тонким, з роздутими ніздрями носом.
— Гречки у нас, отже, лишилося?..
— Чотири пуди і десять фунтів, — підказав Капітонич.
— Так і занотуємо.
Говорив про гречку, пшоно, сіль та в'ялену рибу, а думки були далеко... Золотоноша. Як давно і, здається, недавно він їхав у ті краї! Душу переповняли надії. Тепер навряд чи коли поїде. Та не знав доглядач будинку, не підозрював, що мине небагато часу — і він теж рушить в дорогу, щоправда, не до Золотоноші, але шлях на початку подорожі поведе його в ті ж села, які він пам ятав і зараз, хоча минуло з того часу десь близько двадцяти років.
21
Легка дорожня карета погойдувалася, як човен на хвилях. І справді, розкислий опісля нічного дощу і схожий на кисіль шлях, глибокі вибоїни, блякле небо над степом, безмежні, повиті мороком поля — все це нагадувало бачене колись у дитячому сні. та придумане тепер безкрає море...
На місце приїхав, коли минала вже п'ята доба. Старшина — козак Сидір Коноваленко — запропонував залишитися у нього — далебі, будинок просторий, а для пана капітана знайдеться і окрема хатина. Шукати чогось іншого було ніколи, і Котляревський згодився.
Привівши себе у порядок та поснідавши, зразу ж попрохав старшину — "поки не вечір" — відправити посильних у сусідні села та повідомити усіх, а в першу чергу панів поміщиків про термінову відправку до Горошина людей з повним військовим спорядженням і кіньми, які б годились для несення служби в армії. Щодо цього у нього, капітана, є наказ управителя краю, тобто всі необхідні повноваження. У найбільш великі маєтки капітан вважав за краще поїхати у найближчі два-три дні сам. Старшина, вислухавши уповноваженого, намагався умовити його не квапитися, а перш за все відпочити: як-не-як пан капітан з дороги, а вже позавтра взятися до справи, один день нічого не змінить. Та капітан виявився дивакуватим, не схотів чекати і зайвої хвилини.
— Не лише посильні, а й сам, добродію, поїдеш, — наказав уповноважений здивованому старшині, той уперше за своє життя стрічався з подібним, інший після такої дороги відпочивав би кілька днів, а вже потім приступав до діла. — Та передай кому належить знати, добродію, що найменше зволікання замість точного і негайного виконання наказу потягне за собою і суворе покарання... Як не розуміти!? Ворог топче нашу землю, а ми будемо чекати?! Кожний нині день вартий цілого року. Запам'ятай це, добродію!
— Та я що... Я з усією душею. Як же не розуміти, велика біда загрожує... Але хотів про вас потурбуватись... Коли ж так, справу закрутимо — будьте спокійні, ваше благородіє.
— Так-то воно краще.
Ледве старшина відбув, як і сам капітан почав збиратись. Разом із волосним писарем оглянув визначене для майбутнього збору місце, наказав поставити кілька столів. Місце виявилось досить пристойним: у центрі містечка, під двома дубами, тут працювати можна у будь-яку погоду — і від сонця захист, і од дощу — теж. Тут же, на майдані, людей можна і вишикувати, і навіть займатися, поки є час, військовим артикулом.
Справа, як висловився старшина, закрутилася. Вставати доводилося раненько, а втім, до ранніх підйомів особоуповноважений мав давню звичку, ще у війську бувши, й цим нині аніскільки не тяжився, навпаки, встаючи з півнями, на світанку, почував себе бадьорішим, ніж коли б заспався, та головне: день довшав на дві-три години, а це ж мало не останнє значення.