— Давненько... — Котляревський зробив над собою зусилля, відігнав видіння давно минулого, лагідно посміхнувся: — Згадав дещо, пробачте...
— Та то не біда, з ким не буває. Це ми ось вибачення просимо, прийшли і не назвались.
— Так, пробачте. Мене Іваном Петровичем кличуть. Котляревський.
— А я управитель маєтку. Опанас Карпович Попенко, а хлопця Тарасом звуть, син покійної економки нашої Ганни Прокопович, царство їй небесне.
Котляревський не міг приховати здивування: невже управитель маєтку сам віз у Полтаву сина економки? Попенко помітив його погляд.
— Оскільки вона преставилась, то пані, жаліючи сироту, взяла його до себе, а пізніше, як підріс, всиновила, Тарасом назвала, учителя в дім запросила. А тепер, почувши, що в Полтаві будинок виховання відкрито, послала оце нас: а може, візьмуть Тараса, хай вчиться різним наукам за системою, їй, далебі, якийсь проїжджий говорив, що в цьому домі доглядачем служить відставлений капітан, всьому дому душа і голова. Котляревський не перебивав старого: таке чути було приємно, хоча і незручно. І щоб перевести розмову на інше, спитав:
— А батько отрока? Хто — він?
Опанас Карпович покашляв, мигнув Тарасу:
— Ану, вийди до Семена та скажи, хай коням вівса дасть, а потім і попоїть... Біжи.
Тарас цієї ж миті підвівся, вклонившись доглядачеві, вийшов. Старий пригладив бороду, підкрутив кінчики вусів:
— Не годиться при хлопцеві про те... Так хто, питаєте, батько його? Був, скажу я вам, добрий козак, кращий кучер у небіжчика пана. Економка полюбила його і ладна була для нього на все. А треба сказати, що була вона собою теж гарна, інакше пан не примітив би її і економкою не зробив, всі ключі від скринь і комор довіряв. Та тут раптом відомо панові стало, що економка родити збирається, а хто батько — не признається, мовчить, та й годі, і тільки в ніч, коли повитуха приймала немовля, не витерпіла і покликала Єгора до себе, щоб на сина подивився. Як почув про те пан, звелів кучера схопити, сам стежив, щоб шмагали його у дві руки, а потім закували хлопця в залізо й віддали в солдати. Ганна молила і просила пана повернути Єгора. Не повернув. Вона страшно прокляла і пана, і жону його, але й сама довго не протягла, на очах зів'яли, в три дні згоріла. А сирота залишився. Тоді-то пані і взяла його до себе, у самої дітей не було, як і досі.
Котляревський увесь подався вперед:
— І Тарасом назвали?
— Тарасом.
— А... звуть пані?..
— Марія Василівна Семикоп, а як проставився наш пан, то звеліла звати себе прізвищем Голубович. Писала Санкт-Петербург і прийшов їй дозвіл так прозиватись.
Ось і все. Доля знову звела його з Марією, вдовою пана Семикопа, названою матір'ю Тараса Прокоповича. Доля... Де вона була раніше?.. Але що робити йому тепер? Відмовити, не прийняти сироту, сина небіжчиці економки і закатованого кучера? Чи вистачить сил сказати "ні"?..
Тим часом в кімнату ввійшов і Тарас, сказав, що кучер уже все зробив: коні і нагодовані, і напоєні. Доглядач довго дивився на нього, не міг подолати хвилювання, не знав, що має відповісти управителеві, а той питав, що ж їм тепер робити, невже так і повертатися ні з чим, і що він скаже паніматці.
Старий потирав долоні перед каміном, чекав відповіді. Зблиски полум'я падали на його пониклі плечі, на сиву голову, на шафи з книжками, чийсь портрет у простінку. Здалося, все це ось-ось займеться вогнем, та ні — з кожною хвилею блякло, поринало в сутінки.
— Мабуть, їхати нам, хлопче, додому разом... Ну, коли так, бувайте здорові, переночуємо, мать, у герберзі у грека, а вранці — і в дорогу.
Старий застебнув каптан, кинув Тарасові:
— Вклонися панові.
Хлопчик скочив із канапи і вклонився. Котляревський, увесь у полоні спогадів, нерозуміюче дивився на старого і хлопця. Врешті до нього дійшов сенс їх готувань, і він підняв руку:
— Стійте! Куди ж ви?.. . Вийшов з-за столу, знову посадив Тараса, вказав і старому на крісла і, коли вони сіли, мовив:
— Сам я не приймаю в гімназію. Це треба вам до пана Огнєва піти. А от у цьому домі місце одне знайдеться, і знову ж — треба і про це говорити з Іваном Дмитровичем... Він же директор всіх училищ і гімназії теж. Так... А ночувати можете й тут, ось у цій кімнаті. Я накажу...
Старий управитель низько вклонився, наказав Тарасові:
— Кланяйся!.. Дякуй!.. — І продовжував: — Дуже вдячні, милостивий пане! А про ночівлю не турбуйтесь. Ми в герберзі переб'ємося.
— Ні, ночувати тут будете... Завтра ж після заутрені підемо до пана Огнєва. А поки що повечеряєте. Зараз покличу куховарку, вона принесе. Та й камін підтопити час, погрітися... Так хто ж тебе вчив, Тарасе? Чому навчили? Проте що це я, справді. Про все це завтра і побалакаємо. А сьогодні — відпочивайте. Дорога далека була у вас, важка...
Котляревський сам себе зупинив на півслові: іч розговорився. Зовсім розучився тримати себе, від хвилювання непристойно балакучим став. Звільнив місце на столі, теку сховав у ящик, у книжкову шафу поставив книжкд, присунув крісла і вийшов у коридор покликати куховарку.
19
Літо 1812 року почалося в Полтаві зливами та громовицями.
Перші хлібні валки пішли на Кременчук ще за погожої днини і, треба сказати, встигли проскочити, хоча люди, що супроводжували пошту, запевняли: валки десь за Козельщиною потрапили у смугу дощів, і хтозна, чи встигнуть тепер до хлібних барж на Херсон та Миколаїв. Було чого хвилюватись полтавським зерноторговцям братам Алексєєвим та їх новому компаньйону купцю Зелінському, що в останні роки теж закупав зерно, іноді і на корню.
В ті дні, у зв'язку з поганим підвозом через негоду, ціни в Полтаві підскочили, тільки на яловичину на цілих дві копійки. Причиною того були вперті чутки про війну. Невідомо, де і коли вони з'явились, хто їх привіз у Полтаву, але, одного разу народившись, вони обростали новими деталями і вже сприймалися як дійсні факти, Казали, що не сьогодні-завтра почнеться нова баталія з Буонапарте, який нібито дуже прогнівався, що царському послу генералу Михайлу Кутузову пощастило добре потрактувати з турком і підписати мирну угоду. І ось буцімто, за це і збирається цей нехрист на Русь, зігнавши під свої штандарти двунадесять язиків.