Час після сніданку ще лишався, і він, як і годиться, перевірив уроки у двох вихованців — вибір припав на Папаноліса і Шліхтіна. Андреа жваво і впевнено відповів на всі запитання, показав зошит з латинської мови, а от Шліхтін завдання не зробив, на жодне з трьох запитань не відповів. Довелося, поки ще лишався час, всадовити хлопця за стіл і змусити взятися за книжку і все повторити. Той огинався, не хотілося йому сидіти, коли всі вже були готові йти в гімназію. Тоді попередив:
— Ще раз таке повториться, — надішлю листа його сіятельству у Кибинці. Ти мене знаєш: зроблю, як сказав.
Молитовне склавши на грудях руки, мало не плачучи, Василь побожився, що більше ніколи такого не буде: він побоювався гніву свого високого покровителя, далекого родича по матері графа Трощинського, і ладен був на все — навіть вчити по кілька разів одно і те ж, тільки б не писали йому, бо знав, як потім доведеться червоніти батькові, колишньому правителеві графському, перед його сіятельством, а крім того, його могли позбавити і грошей "на бублики".
— Добре, поживемо — побачимо. А поки що берись за роботу, бо час не жде...
Після уроків зібралась велика учительська рада за участю не лише учителів, але і доглядача, і його помічників.
Всі почували себе так, ніби прийшли на урочистий прийом — трохи зв'язано і разом з тим збуджено: як-не-як, а. прожито першу чверть року, і, отже, мова мусила йти про перші підсумки, а це вже багато, отже, було чого хвилюватись.
Огнєв почав з того, що попередив: училищний комітет поки що не посилав "до нас" своїх інспекторів, бо надіється на високі знання і досвід учителів Полтавської гімназії, тож самим треба більше працювати... Зайшла мова про невстигаючих і як з ними бути. Несподівано назвали Остроградського. Він не встигав з мов, не завжди задовольняв і викладача природничої історії.
Як завжди, почав Квятковський. Протер окуляри, прокашлявся і вклонився в бік директора. Говорив більш-менш спокійно, поки розповідав, як і хто встигає з його предмета, називав прізвища, імена. Але ось він дійшов до Остроградського, і його ніби підмінили. Він захлинувся від слів, закричав, заволав, неначе його збирались різати, назвав Остроградського "ганьбою гімназії"., бо той не хоче вчити латині, зневажає її і, отже, і його самого, учителя. Який-то буде результат з такого вчення? І .взагалі він, Квятковський, натерпівся, з нього досить. Та і як можна слухати, коли вам кажуть: "Мені латинь не подобається". Ви розумієте? Не подобається!
— Не можу більше, — важко віддихуючи, латиніст плюхнувся в крісла.
— Що ж ви пропонуєте? — спокійно, ніби нічого й не трапилося, спитав Огнєв.
— Я? Що я? Я сказав, — відповів чомусь ображено Квятковський. — Ми — ліберали, от ми хто, тому і пожинаєм плоди.
— Збираєм, — поправив колегу Єфремов, математик.
— Ах, облиште!
— І все-таки, що ви. пропонуєте? — знову спитав Огнєв.
— Ах ти господи! Та хіба незрозуміле? Позбавлятися треба від таких.
На раді були присутні вчитель німецької і французької мов Вельцин, математики — Єфремов, статистики, природничої і російської історії — Рождественський, російської мови і риторики — Бутков, малювання і креслення — Сплітстессер, по ліву руку від директора у великому кріслі. покритому зеленим сукном, вмостився законоучитель отець Георгій. Всі вони, як здалось Івану Петровичу, були згодні з пропозицією Квятковського, ніхто не заперечив; не виказав свого ставлення до слів латиніста і сам Огнєв, він спокійно і, здавалось, навіть байдуже слухав Квятковського. Це збивало з пантелику і було загадкою.
Котляревський, однак, терпляче чекав: може ж, таки знайдеться добра душа і захистить хоч єдиним словом учня, доля якого майже вирішена? Але всі мовчали, спокійно роздивлялись навкруг; один вивчав картину, що висіла ліворуч від стола директора, інший пильно обдивлявся свої нігті — вдома, бач, не встиг цього зробити, третій позіхав — не виспався, бідолашний. Отже, знову доведеться першому говорити йому, доглядачеві, бо інакше — нікому... А винуваті всі — і вчителі, і він, доглядач, в тому числі. За клопотами по пансіону не мав і хвилини вільної, щоб побалакати з Михайлом. І от — маєш. Вигнати легко, а зрозуміти — важче. А Михайло — це всі знають — ні одної задачі з підручника Фуса не проминув, всі до одної розв'язав, тобто встиг за повний курс гімназії, вони для нього — що ті горіхи, і це нікого не цікавить, навіть Єфремова...
Іван Петрович говорив, як завжди, коротко, нічого зайвого. І сьогодні теж — тільки суть справи. Насамперед ввернувся до математика, що сидів поруч з ним: що можна сказати про успіхи Остроградського з його предмета? Той знизав плечима:
— Наївне запитання.
— Прошу, будь ласка, відповісти.
— Що ж відповідати? Знає Остроградський математику. хоча я йому і знизив на одиницю оцінку. Чому? Впертий, як осел, задачі розв'язує не так, як рекомендує Фус, а по-своєму. А Фус — все-таки автор, за його підручником вчимося.
— Але ж вірно?
— Вірно, куди дінешся.
Іван Петрович цілком задоволене кивнув: зрозуміло, мовляв. І тоді звернувся до всіх: він заперечує, він категорично проти виключення з гімназії Михайла Остроградського, бо ми всі, в тому числі і шановний Павло Федорович — легкий уклін в бік латиніста, — винні, що Остроградський погано вчиться. Допомогти йому треба, а хто це зробив? Ніхто.
— Даруйте, але в чому я винен? — здивовано ворухнув зрощеними на переніссі бровами Квятковський.
— Дозвольте, закінчу, — спокійно продовжував Іван Петрович. — Ви не заохочуєте вчити ваш предмет, а скоріше — відштовхуєте. Одні вас терплять, а інші — такі, як Остроградський, — не хочуть терпіти, їх цікавить зміст, а не тупе зубріння. Вибачте, Павле Федоровичу, але я був одного разу на ваших уроках і сам у цьому переконався. Ми з вами говорили про це, і, здається, вже не раз, а ви уперлись — ні і ні. Ось вам і плоди, про які говорили тут так гаряче і, слід сказати, вельми красномовно.
— Не вчіть мене! — зірвався Квятковський на крик. — Як смієте? Я університет кінчав!
— От знову. Я й не думав вас повчати, я тільки раджу, як зробити, щоб і ваш предмет став цікавий для всіх... От і все.