М'ясницький цех кілька разів домагався підняти ціни, навіть посилав депутацію до князя, правитель вислухав і відповів: "Коли вам, добродії, не вигідно торгувати в Полтаві, то шукайте собі інше місце". І м'ясо лишилось у тій же ціні — по восьми копійок за фунт. Зате ціна на сіль підскочила, і ніхто тут нічим не міг допомогти: солі в місті не вистачало, підвіз її гальмувався, чекали тепер чумаків, що пішли за сіллю у далекий Крим; проїжджі з Єлисаветграда нібито бачили велику соляну валку десь по той бік Кременчука. Назустріч їй відправились швидкі підводи. А солі поки що не було, і ціни на неї росли.
В багатьох домах, купецьких і міщанських, збирались вечорами, щоб скласти партію у карти; дівиці ворожили на суджених, кидаючи в воду кільця та сережки; по місту на різдво водили ряжених, співали пісні, щедрівки, засівали на Новий рік.
В інші дні Полтава жила тихо і розмірене. Ранками і в передвечірні години дзвонили в приходських церквах. Старанно молились полтавські обивателі, просили у все-вишнього вигідної торгівлі, в домашніх справах — спокою та добра, щоб дім обійшла чорна хвороба, не впало на кого-небудь з дітей лихе око.
17
Минув ще один навчальний рік. Пробіг, як один день. Доглядачеві пансіону ніколи було, як іншим обивателям, нудьгувати, рахуючи години і хвилини від заутрені до обідні; суцільним потоком летіли дні і тижні, безперервним ланцюгом хвилювань і маленьких, але все ж таки приємних перемог, нежданих радостей і гіркот, щовечірніх чергувань у пансіоні і таємної, але невпинної боротьби за душі вихованців.
А рік був нелегким. Важко довелось усім, а йому, що не мав спеціальної освіти і необхідних навичок, доставалося вдвічі більше; при деяких обставинах покладався на власний розсуд, надіявся на рятівне почуття такту і доцільності.
На словах все здавалось простим і легким, а насправді — так стомлювався, вимучений до кінця, що ладен був все кинути, залишити все, як є, і піти, втекти куди очі дивляться.
Траплялось, не міг дочекатись часу, коли вихованці відійдуть до сну. Як про порятунок мріяв про екзамени, літні канікули, відпочинок. Але розпочинався новий день — і він, прокидаючись зі сну разом з зорею, поспіхом, як-небудь снідав і, нашвидку попрощавшись з матір'ю, біг у пансіон, щоб встигнути на підйом, простежити, як снідають і йдуть у класи "його діти", вчорашнє все забувалось, а якщо ненароком і згадував — здавалось неймовірним, що міг думати про відставку.
Спілкуючись з дітьми, вникаючи в їх повсякденні потреби — найголовніші з головних справ на землі, — забував про постійні нелади, про суперечки з учителями і самим Огнєвим. Діти тяглись до нього, довіряли найзаповітніші таємниці, і він відповідав їм тим же — щирістю і добром. І тому зовсім не було для нього обтяжливим, як, можливо, дехто в Полтаві вважав, його більш ніж скромне місце доглядача цього дивовижного дитячого будинку.
Ніколи не заздрив своїм .колишнім однокашникам по семінарії, їх більш високому положенню по службі, ніж його власне; деякі з них — він знав — вже не один рік займали досить помітні посади в губернському правлінні, в інших присутствених місцях, а такий, як Федір Міклашевський, дослужився до першого помічника столоначальника і, кажуть, незабаром заступить своє начальство. Все може бути. Але бог з ними, з Міклашевським також, нехай вислужуються, йому ж, Івану Котляревському, нічого не потрібно — ні чинів, ні нагород, йому б тільки частіше і ближче спілкуватись з дітьми, бути для них справжнім другом і знаходити разом з тим часину для роботи за письмовим столом.
Торік писалось мало і надто повільно, не так, як хотілось, чого, напевне, чекали від нього і далекі друзі в Санкт-Петербурзі. За рік — тридцять строф, це ж так мало, що й писати про це Миколі Гнєдичу незручно. Ой, як би треба частіше і більше сидіти за столом, бо, якщо так писати, як писалось минулої зими, не вистачить і життя, щоб закінчити почате.
Полегшено зітхнув, коли нарешті прийшла пора екзаменів. Після них — і канікули ж прийдуть...
Огнєв увів доглядача в екзаменаційну комісію і, як пізніше сам не раз говорив, ніскільки не шкодувавоб тім, .навпаки, був упевнений, що саме провидіння осінило його вчинити саме так, а не інакше.
На екзаменах Іван Петрович спокійно, але настійно домагався свого. Не міг допустити, щоб хтось вийшов із зали незаслужено ображений, було нестерпно жаль всіх оцих білоголових, чорнобрових, синьооких хлопчаків, що за минулий рік повитягувались, як лоза в березі, допікали, траплялось, своїми вигадками, а деякі допитливістю, і від того не менше дорогих йому. Не раз і не двічі твердив, що екзамени треба вести зацікавлено, не можна лишатись байдужим, коли дитина відповідає на ваше запитання, а слід намагатись уяснити детально і грунтовно, як засвоїв учень предмет, тоді можна і шар кинути.
— Не вчіть, мосьпане! Не вчіть! — кричав той же Квятковський; не міг простити доглядачеві заборони ходити вихованцям на домашні роботи, ні в чому з ним не згоджувався. — Якщо ти гімназист, то мусиш знати предмет, а якщо бовдур, то й шар такий матимеш. Ось так, мосьпане!
— І все ж таки, питати потрібно спокійно, з бажанням допомогти, — говорив Іван Петрович в учительській в перерві між екзаменами. — І нікого не страхайте, не кричіть, гімназист теж людина.
— Хто людина? — вигукував латиніст, картинно розкинувши короткопалі руки. — Та це ж глина, милостивий пане!.. Глина... І ви мені не указ!
— Вірно, не указ, — усміхався гарячковості учителя Іван Петрович. — Але я член комісії і маю право на свою думку. Чи не так? — вже твердіше говорив доглядач, а голос і манери лишались м'якими — не доскіпаєшся.
Котляревський навмисне заводив розмову в учительській, де знаходилися й інші викладачі: йому хотілось, щоб і вони чули, може, почали б заперечувати, а він би мав можливість посперечатися і радів, відзначаючи: ні, час витрачав недаремно — деякі прислухались, схвально кивали, кидали репліки, мовляв, не слід думати, що ти один все розумієш, і недвозначно поглядали на латиніста...
В ті дні на пам'яті у всіх були свята у зв'язку зі сторіччям славної вікторії над військом шведського короля Карла XII, і тому губернатор Тутолмін, щоб нагадати про достославну подію, побажав спитати вихованця, що екзаменувався, про незабутню оборону Полтави.